Честно кажучи, я не особливо люблю аж занадто хвалитися, але це дійсно важлива подія і в українській, і в світовій історії середньовічної філософії. Наскільки мені відомо, наразі існують лише англійський та італійський переклади цього тексту. А між тим, цей трактат заклав головні підвалини всієї західноєвропейської схоластики, бо в ньому вперше використано базовий схоластичний метод sic-et-non! Тепер його можна прочитати українською мовою.

Ну і, звісно, це важлива подія і для мене особисто. Я займаюся дослідженням творчості Ґерберта Аврілакського вже близько десяти років, і публікація мого перекладу центрального тексту філософа є найкращим з можливих плодів цих моїх занять. Тим більше – публікація в такому солідному журналі як Наукові записки НаУКМА, і під науковою редакцією такого шанованого знавця схоластики як Віктор Котусенко.

PS. Взагалі з ряду причин (серед них – то панування православної = антикатолицької культури, то комуністична боротьба з Богом взагалі) наразі навіть освічені люди в Україні знають філософа і математика Ґерберта Аврілакського (Папу римського Сильвестра ІІ) хіба що як певного “чорнокнижника” з “Майстра і Маргарити” Булгакова. За доби бароко в Україні його знали значно краще; скажімо, в українського богослова XVII ст. Йоаникія Ґалятовського навіть є невеличкий текст, присвячений легенді про його папство і смерть; а оскільки, за твердженням Наталі Яковенко, книжки Ґалятовського дуже широко використовувалися українськими священиками для підготовки проповідей, можемо зробити висновок, що про Ґерберта Аврілакського не раз розповідали і звичайні панотці своїй пастві – і в Києві, і у Львові, і в якомусь селі, куди могла потрапити книжечка Ґалятовського.

26 листопада у київській книгарні “Закапелок” пройшла презентація мого перекладу “Трагічної історії доктора Фауста” за участі Руслана Халікова (видавця) і Романа Гардашука в ролі модератора. Ми трохи розповіли про книгу і загалом поспілкувалися з шановними гостями.

Дякую всім, хто відвідав цей захід, в мене наші вечірні посиденьки викликали багато чудових вражень.

Чудова можливість зустрітися та обговорити “останні дні” Пізньої Осені Середньовіччя в один з останніх вечорів пізньої осені цього року.

Кілька місяців тому особливо гостро звернув увагу на те, що деякі невеличкі спостереження якось губляться у щоденному вирі життя. Звісно, коли йдеться про самі лише ідеї, то їх не загубиш – записав собі, та й по тому. Але спостереження, пов’язані з якимись мультимедійними артефактами (фото, відео) в зошит не запишеш. Для таких маленьких записок, яким у цьому блозі не місце, я створив телеграм-канал, де їх дуже зручно зберігати.

https://t.me/pyvoriz

Чесно кажучи, я не займаюся якимось активним піаром цього каналу, тому що мені не особливо-то важливо, будуть мене читати п’ятеро людей чи п’ять тисяч. Як я вже пояснив, головний адресат цих записок – я сам. Проте вони цілком можуть надихнути на щось цікаве і інших людей. Тому, якщо особисто Вам цікаво час від часу переглядати фото та читати коротенькі тексти відповідної спрямованості (і якщо користуєтеся телеграмом), ласкаво прошу, підписуйтесь. І, звісно ж, запрошуйте друзів, якщо вони цікавляться подібними штуками.

Додам до цього, що тематика каналу досить різноманітна, але головним чином вона фокусується на добі українського бароко. Принаймні, поки що.

Вітаю, вельмишановне панство!

Від сьогодні можна зробити попереднє замовлення “Трагічної історії доктора Фауста” Крістофера Марлоу в моєму перекладі.

Для цього прошу перейти за цими посиланнями:

Telegram

Instagram

Facebook

Цю п’єсу я вперше прочитав восени 2015 року – і одразу ж виникла ідея її перекласти. Фактично роботу над перекладом я розпочав наприкінці липня 2017 року – зайняло це десь п’ять років. Можете бути певні того, що цієї книги Вашій домашній бібліотеці суттєво не вистачає.

Прошу поширити цю публікацію (або посилання на передзамовлення), аби про книгу дізналися ті люди, яких вона мала б зацікавити – бо ж іноді так буває, що якесь видання одразу не придбаєш, а проходить кілька місяців, і накладу вже нема.

Ось анотація:

Кожен знає про чудовий Оксфордський словник чи блискучий словник Дворецького. Проте, працюючи з середньовічними текстами, стикаєшся з лексикою, суттєво відмінною від античної. Слова ті самі, а значення інші. Як бути?

http://ducange.enc.sorbonne.fr/

Це, на мою думку, найкращий варіант для дослідника середньовічних текстів. Приклади тут наведено з агіографічної літератури, папських булл і трактатів богословів найкращої доби в історії людства, тож заплутатися в сенсах та контекстах стає неможливим. Можна просто знайти тексти з потрібним словом і за контекстом зрозуміти, що автор під ним розумів. Іншими словами, не словник, а мрія.

https://logeion.uchicago.edu/

Теж дуже гарний словничок: хоча він і не зосереджений спеціально на середньовічній лексиці, вона в ньому присутня поряд з античною; є також і пошук текстів з потрібним словом, і багато чого іншого.

Маю надію, що той, хто потребує хороший словник середньовічної латини (але не знає, де його взяти), випадково натрапить на мій допис. Чомусь саме сьогодні відчув бажання його опублікувати – можливо, це я інтуїтивно чую, що комусь він потрібен.

(Картинка – “Одруження короля Генріха І з Анною Ярославною” з “Великих французьких хронік”. Зробив це фото у музеї на другому поверсі Брами Заборовського. Додав сюди просто для атмосфери 🙂 Зауважу, що церемонія шлюбу відбулася в Реймсі у 1051 р.).

PS. Додаю сюди також відносно невеличкий (у порівнянні зі словником Шарля дю Канжа), але теж дуже корисний словничок вельмишановного Яна Фредеріка Нірмеєра. Якраз на той випадок, коли з тих чи інших причин користуватися онлайн-ресурсами незручно 🙂

PPS. Другим файлом додаю ще одну цікаву книжечку: лексикон латинський Є. Славинецького та лексикон словено-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. Звісно, до обсягу словника того ж Нірмеєра їй далеко, але вона може виявитися дуже корисною, якщо випадає щаслива можливість читати якраз не латинські, а давньоукраїнські філософсько-богословські тексти XVIІ-XVIII ст. Власне, з цих двох лексиконів я частіше звертаюся якраз до словника словено-латинського, бо, читаючи тогочасні переклади з латини, буває складно зрозуміти ті слова, якими українські інтелектуали передавали ті чи інші схоластичні поняття.

Я маю чудову новину. В серпневому номері журналу “Слово і час” вийшла моя стаття, де я намагаюся пояснити один дуже цікавий епізод з роману В. Домонтовича “Без ґрунту”. Для цього я вікористовую… вчення святих Томи Аквінського та Бонавентури про екземпляризм – про те, що всі тварні речі є створеними за вічними зразками, які знаходяться в божественному інтелекті.

На фото – фреска зі Сходженням Святого Духа з Кирилівської церкви (на Дорогожичах, у Києві) – саме цю церкву Домонтович порівнює – хоча й у дещо заперечувальний спосіб – у вищезгаданому романі з “Варяцькою церквою Линника”. Фото зробив за пару тижнів після того, як завершив роботу над статтею.

Посилання на анотацію ось: https://il-journal.com/index.php/journal/article/view/1106

(щоб відкрити файл із самою статтею, треба на сторінці з анотацією натиснути на червону кнопочку “pdf”).

Якось багато років тому на першому курсі філософського факультету прийшов я до Марії Василівни Кашуби і пожалівся їй на те, що не розумію деякі скорочення в старовинних латинських текстах. Проблему мою вона чудово зрозуміла та порадила зайти на кафедру на наступному тижні – мовляв, вона мені дещо залишить. І дійсно, вона виявилася настільки доброю, щоб зробити для мене ксерокопії тлумачень усіх найпопулярніших латинських скорочень (імовірно, взятих з якогось чудового словника чи антології).

Я від усього серця вдячний Марії Василівні за цей розкішний подарунок. Не так вже й часто мені доводиться звертатися до цих тлумачень, оскільки частіше я маю справу з текстами, написаними сучасними шрифтами на кшталт “Патрольоґії Лятіни” Міня і т.п. Проте іноді потрапляють до рук старіші книги (ба більше, з часом я виявив, що ці ж скорочення в стародавні ренесансно-барокові часи використовувалися не лише в латиномовних, але взагалі в багатьох текстах, написаних латиницею), і тут вже без довідкового матеріалу не обійдешся. З іншого боку, не так часто з подібним зустрічаєшся, і тому якось немає потреби все це запам’ятати (окрім очевидних речей на кшталт скорочень слів tamen, atque etc.).

Сьогодні я мав чергову нагоду скористатися цими тлумаченнями і вирішив, що настав час їх оцифрувати та поширити. Взагалі я роблю це для себе – щоб мінімізувати імовірність їх втрати. Однак, якщо особисто Вам допоможуть ці відскановані матеріали – не забудьте з вдячністю подумати про мою вельмишановну університетську викладачку.

Днями мою увагу привернули два мої тексти, написані дещо раніше. Один з них – це есей, написаний ще у 2015 році для однієї університетської конференції, присвяченої філософському осмисленню такого явища, як війна. У 2015 році здавалося, що цій темі вже нема куди бути актуальнішою… а як воно насправді виявилося – ми бачимо, коли щодня на телефон приходять повідомлення про чергову повітряну тривогу. Так чи інакше, свою спробу осмислити певні (міфологічні) аспекти такого явища, як війна – звісно ж, у суто теоретичному ключі – я здійснив у відповідному тексті.

Інший текст подано в досить нетиповому для мого блоґу форматі: це художнє оповідання, присвячене українським теософам часів НЕПу. Написати його мене надихнув той певною мірою прикрий історичний факт, що більшість теософів (у тому числі й київських) радо й сердечно прийняли комуністичну ідеологію, цілком комфортно інтегрувавшися у м’яку НЕПівську версію радянського суспільства. Чесно кажучи, мене досить здивувало таке світоглядне пристосуванство (самий факт його можливості змушує замислитися про суттєві точки перетину комуністичного та теософського світоглядів, бо ж інакше як могли б теософи пристосуватися до відверто матеріалістської та богоборчої ідеології?); оповідання постало з синтезу цього здивування з досвідом від читання “Теософії: історії однієї псевдорелігії” Рене Ґенона (зауважу, що книга ця вийшла у 1921 році). Мені особливо приємно ділитися з шановними читачами цим оповіданням, усвідомлюючи те, що написав я його десь за пів року до виходу українського перекладу “Кризи сучасного світу” Ґенона (2020). І тим радісніше ще й від того факту, що Блаватську (принаймні, наскільки мені відомо) – всупереч сподіванням персонажів мого оповідання – досі так ніхто й не спромігся перекласти українською.

Такі-от справи. Бережіть себе.

Св. Апостол Павло в Першому Посланні до Солунян радить своїм адресатам постійно очікувати на “день судний” чи “день Господній”, який прийде, “як злодій уночі”. Мовляв, “саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, – тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном, – і не уникнуть” (1Сол. 5:2-3).

“Та ви, брати, не в темряві”, додає Апостол, “щоб вас той день зненацька захопив, як злодій: бо всі ви – сини світла й сини дня. Ми не належимо ні ночі, ані темряві” (1Сол. 5:4).

Протягом багатьох мирних років ми звикали трактувати ці слова метафорично. Хіба ж метафорично вони звучать для нас тепер? Хто мимовільно не згадає про маріупольський пологовий будинок, почувши слова (усього лише метафору) “тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном”? Хто хоча б на мить не згадає про постійні обстріли та відключення світла, почувши “Та ви, брати, не в темряві, щоб вас той день зненацька захопив, як злодій”?

Усі ці асоціації не мають нічого безпосередньо спільного з Посланням до Солунян… Проте, якщо досвід війни здатен викликати такі асоціації в людей ХХІ століття, стає страшно навіть уявити, які асоціації викликали ті ж самі біблійні образи в людей середньовічних – в людей, для яких Церква була дійсно (а не на словах) стовпом та основою правди (Тим. 3:15), і, одночасно, в людей, в чиїй соціокультурній реальності смерть, війна, голод і хвороби займали незрівняно більше місця, ніж у нашому житті. Більше віри та одночасно більше причин для зневіри. Більше особистої безпорадності та одночасно більше причин шукати Божого заступництва.

Як сприймали себе, світ та Бога середньовічні люди? Пропоную увазі шановних читачів новий розділ мого блоґу, присвячений Середнім вікам – звісно ж, із фокусом на цікавій особисто мені проблематиці.

Шануйтеся та, як порадив уже згаданий Апостол, “завжди радійте”, “духа не гасіте”, “тримайте те, що добре, і стримуйтесь від усякого роду лукавства” (1Сол. 5:16-22). Якщо вже середньовічні хроністи та міленаристи щось і знали, то це те, що жодна війна досі не тривала вічно. Не триватиме й ця.