Для того, чий погляд, пронизуючи покрови, досягає сутності речей, нинішня всесвітня війна безжально підтверджує багато антропологічних істин. І жодна з істин цих не є більш глибокою, ніж ідея сутнісної незмінності людства та людських інстинктів.

Чотири роки тому значна частина цивілізованого світу знаходилася під впливом певних помилкових переконань в галузі біології, які, в певному сенсі, можна вважати причиною масштабу та тривалості нинішнього конфлікту. Ці помилкові переконання, що лежать в основі пацифізму та інших згубних форм суспільного та політичного радикалізму, стосувалися здатності людини виходити ментально за межі підвладності примітивним інстинктам та жорстокості, і вести власні, міжнаціональні та міжрасові справи на засадах розуму та доброї волі. Той факт, що віра в таку здатність людини є ненауковою та по-дитячому наївною, навіть не заслуговує окремої уваги. Достатньо того факту, що найбільш цивілізована частина світу, включаючи й наш Англо-Саксонський світ, достатньо глибоко захопилася цими ідеями – в результаті, готовність військових сил приспана, розуміння честі спотворене, встановлено віру в домовленості, і, врешті, могутній та лукавій нації дозволили протягом майже 50 років готуватися до грабіжництва та вбивств світового масштабу, ніяк не контролюючи її діяльність і навіть не очікуючи від неї таких дій. Тепер ми пожинаємо плоди власної простодушності.

Минуле вже минуло. Про наші помилки залишається хіба що пошкодувати, але найкращою спокутою може стати смертельний хрестовий похід проти трансрейнського чудовиська, якому ми дозволили рости та процвітати прямо в нас перед очима. При цьому, майбутнє передбачає більшу відповідальність – ми маємо приготуватися до опору проти відродження доброзичливих ілюзій, для подолання яких навіть чотирьох кривавих років мало. Ми, буквально, маємо назавжди відмовитися від нашої сентиментальної позиції, і дивитися на власний біологічний вид холодним поглядом самої лише науки. Ми повинні розгледіти невід’ємну глибинну дикість у тварині, яку ми називаємо людиною, і повернутися до більш давніх та промовистих принципів національного життя та захисту. Ми маємо зрозуміти: людська природа буде існувати стільки ж, скільки й сама людина; цивілізація – це лише легка ковдра, під якою дрімає могутній звір, завжди готовий прокинутись. Для збереження цивілізації, ми маємо розглядати цей грубий елемент свого єства науково, використовуючи виключно біологічні принципи. Коли справа стосується нас самих, ми забагато звертаємося до етики та соціології – та замало до природознавства. Ми маємо зрозуміти, що період історичного існування людства – період настільки короткий, що в нашій фізичній будові навіть не відбулося жодних змін – не зміг би спричинити хоча б найменш значні ментальні зміни. Інстинкти, що керували єгиптянами та ассирійцями в давнину, так само керують і нами; і як древні люди мислили, грабували, билися та шахраювали, так само і ми, люди модерні, продовжуємо мислити, грабувати, битися та шахраювати в глибинах наших сердець. Усі зміни є лише поверхневими та вдаваними.

Уважність людини до неважливих деталей варіюється відповідно до її ментального складу та особливостей навколишнього середовища. Завдяки певним тренуванням та ментальним практикам, цю здатність можна розвинути надзвичайно, втім, завжди буде залишатися межа, яку неможливо подолати. Людина чи нація, що належить до високої культури, може в дуже широких масштабах визнати ті обмеження, що накладаються домовленостями та честю, але на якомусь етапі примітивну волю вже стає неможливо стримати. Відмовляючи собі в палких бажаннях, індивід чи держава буде сперечатися та домовлятися до того моменту, коли спонукальний мотив стане вже настільки великим, що всі правила та межі буде зметено у стрімкому та порочному русі до бажаного об’єкта; і тим більш фантастичний дикун постане, чим більш важкий накладався на нього гніт. Єдиним ультимативним фактором, що визначає прийняття людьми рішень, є фізична сила. Ми маємо зрозуміти це, якою б огидною ця ідея не здавалася, якщо хочемо захистити себе та свої інституції. Покладання на щось, окрім фізичної сили, є помилкою, що призводить до втрат. Неможливо описати, наскільки небезпечними є ті заклики, що інколи лунають сьогодні, присвячені засудженню нарощування військової сили через те, що війна вже нібито скінчилася.

Специфічне застосування наукового знання стосовно вроджених інстинктів людини має виявлятися у вигляді післявоєнної міжнародної програми. Вочевидь, ми маємо рахуватися з прадавніми внутрішніми структурами, та пристосувати до них основи нашої культури тими методами, що витримають випробування в напруженні конфліктуючих амбіцій. Реалістичної дипломатії, достатнього обсягу озброєння та загальнонаціонального вишкілу буде цілком вдосталь для вирішення будь-яких світових проблем. Вирішення це буде не досконалим, оскільки людство теж досконалим не є. Це не припинить війну, оскільки війна є вираженням природньої схильності людини. Втім, це, принаймні, дозволить встановити відносну суспільну та політичну стабільність, а також – запобігти загальносвітовій загрозі, що може бути спричиненою жадобою однієї з частин нашого світу.

 

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.