IV. Впізнавання.

Лиш раз в дитинстві бачив я колись
Старі дуби в западині дрімучій,
Де сіра мряка береже та душить
Непевні обриси, що шалом налились.

І зараз знов я тут – рослини здичавілі
Охоплюють вівтар, чий вирізьблений знак
До Безіменного взиває, самотній одинак,
Бо ж згасли вже багаття, які колись палили.

Побачив жертву я, поглянувши на камінь,
І зрозумів, що святкували тут не люди,
Та й навкруги не мій світ, але сірий Юґґот,
Захований у пустці між зірками.
Та раптом скрикнуло до мене тіло мертве:
Занадто пізно я впізнав себе у жертві!

V. Додому.

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.

Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», – сміявся він, – «коли ще мав ти очі!»

VI. Світильник.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.

Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

VII. Пагорб з Заману.

Над селищем старим великий пагорб нависав –
Впиралася у нього головна алея.
Зелений, темний; ліс його вкривав;
Над шпилем церкви височів він величчю своєю.

Селян гнітив вже два століття страх
Від тих речей, що коїлись на схилі:
То олень там лежить потрощений, то птах,
То рідні діти там зникають без надії.

Одного дня поштар там не знайшов села:
Ані людей, ані хатин – одна лиш пустка.
Прийшла туди і з Ейлсбері юрба.
Казали всі вони: поштар той з’їхав з глузду.
Бо ж він розповідав, як в пагорба помітив
Голодні очі та широкі довгі ікла.

VIII. Порт.

Від Аркхему пройшов з десяток миль я
Над кручами, що оточили Бойнтонівський пляж,
В надії до заходу сонця вийти на той кряж,
З якого Інсмут ніби на долоні видно.

На видноколі човен плив у простори морські;
Його вітрила древніх бурь вже вибілила праця.
Злим понад всі слова мені він здався,
Й не привітав його я помахом руки.

Він покидає Інсмут! – відголосся чути
Вже втрачених часів. Та раптом ніч зійшла,
І на вершину мене стежка привела –
Приходив часто я сюди, щоб місто озирнути.
Побачив я в пітьмі старі дахи та шпилі,
Але блукала тими вулицями темрява могили.

IX. Подвір’я.

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите – там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п’яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір’я чорне поряд –
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
“Як можна було увійти в цей мороку барліг!”
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали –
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

X. Голуб’ятники.

Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав –
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок – їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи

XI. Колодязь.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?

Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

XII. Виючий.

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях –
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в’язові я довго оглядав –
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди – і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

XIII. Гесперія.

Зима. І сонця західного полум’я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум’ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях –
Вздовж веж та стін йдучи, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

XIV. Зоряні вітри.

В години певні сутінків вечірніх –
Частіше восени – гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний – у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори і аромат – тих, що вкривають Нітон –
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

XVI. Вікно.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди – в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів –
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь – і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

XVII. Пам’ять.

Широкі плато кам’яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх –
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам’янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім’я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

XXI. Ньярлатхотеп.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.

Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

XXII. Азатот.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
“Я Посланець Його” – мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

XXIII. Міраж.

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.

Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

XXIV. Канал.

Ховається десь серед снів місцина зла:
Покинуті високі стовбичать там будівлі
Вздовж чорного канальцю зі смородом огидним,
Який вода брудна зі світу жахів принесла.

Провулки ті, де старі стіни небо затуляють,
Ведуть на вулиці: всі спогади там – марні.
І сяйво місячне, безсиле та примарне,
Похмурим мертвим рядом вікон там блукає.

Не чути кроків там – води лиш тихий звук,
М’яке лиш струменіння під мостами;
Повільна течія веде між берегами
До океану певного невпинний рух.
І не розкаже вже ніхто, коли ж до світу снів
Знедолений район цей потік смердючий змив.

XXV. Церква Св. Жаби.

“Святої Жаби стережися дзвонів”, – він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж – далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі – страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
“Святої Жаби стережися дзвонів”. Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
“Святої Жаби стережися дзвонів” – і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

XXVI. Фаміліари.

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав –
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.

Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати –
Щоб шкоди він собі не встиг завдати –
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

XXVII. Маяк Древнього.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь – з маяка у башті кам’яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли – не взнати вже ніяк.

XXIX. Ностальгія.

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає –
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.

Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах – храмові гаї…
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди – втрачено надію –
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

XXX. Основа.

Не відчуваю я зв’язку зі свіжим та новим
З тих пір, як бачив світло у старому місті.
Спускались від вікна мого дахи там рядом тісним
В химерний порт із безліччю видінь.

Тамтешніх вуличок яскраве сонця світло
Залляло вікна всі та їхні ставні скнілі,
Позолотило флюгери й Георгіанські шпилі –
Мої дитячі сни походять саме звідти.

Скарбів подібних залишки старі
Непевним духам надають свободу:
Ті правдами й неправдами приходять
Крізь стіни непорушні неба і землі.
І, миті відсікаючи нестерпний бич,
Вони мене із вічністю лишають віч-на-віч.

XXXI. Житель.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури –
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось – сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

XXXII. Відчуження.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав –
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з’їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав – лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне – та дарма.

XXXV. Вечірня зірка.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором’язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини – тепер мені відомо –
Ті промені приходять з мого старого дому.

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.