Віктор Домонтович сьогодні є одним з найпопулярніших письменників України. Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий та він – Віктор Домонтович – ось вони, центральні прозаїки українського модерну. Найбільш цікавою для загалу (якщо не сказати – збуджуючою) деталлю є той факт, що Домонтович, на відміну від тих самих Підмогильного та Хвильового – це лише, здавалося б, незначне alter-ego, напівзабутий і, як видається, не особливо важливий епізод з життя успішного та поважного київського вченого Віктора Петрова. Домонтович – це його помилка молодості. Дійсно, Петров пише декілька романів та оповідань під псевдонімом «В. Домонтович», а потім просто припиняє літературну діяльність, і Домонтович помирає, а Петров живе собі, як жив – в університеті працює, як і раніше. Сучасний читач мліє над кожним рядочком прози Домонтовича, дослідники пишуть цілі томи розвідок про знайдені в його творах «безґрунтярство», «проблему розколотої особистості» і т.д., а Петров запросто відмовляється від свого літературного двійника – і на тому крапка.

Така пікантна ситуація буквально зводить багатьох людей (до речі, наших сучасників) з розуму. Аби хоч якимось чином пояснити, як міг Петров так вчинити з Домонтовичем, вони намагаються розглядати Петрова та Домонтовича як буквально різних людей; почитавши найпереконливіші з творів, присвячених відношенням Петрова з Домонтовичем, інколи навіть дивуєшся, як могли настільки різні особистості жити разом в одному тілі. Вітчизняні дослідники наполегливо викорінюють будь-який зв’язок між ними, щоб потім мати можливість говорити про загадкового «Мефістофеля» та «Сфінкса» української літератури, «Доктора Парадокса» і т.д.

Дві обставини змушують поставитися до описаної проблеми з увагою. По-перше, можна було б сказати, що якісь молоді дослідники просто захотіли легкої слави, і вирішили її здобути завдяки створенню загадкового «українського Мефістофеля» з давно померлого модерного письменника. Але ж – ні! Про Сфінкса, Мефістофеля та Доктора Парадокса пишуть всі – взагалі всі – дослідники, зацікавлені Домонтовичем: навіть немає сенсу виділяти когось з них, бо тоді б уже довелося згадати і всіх інших. Таке розуміння Домонтовича вже стало спільним місцем українського літературознавства. Є і друга обставина: добре, можливо, якщо всі зайняли таку позицію, вона продиктована маркетинговими потребами – необхідністю зробити письменника більш цікавим, оточити його певною загадкою, міфом, створити йому містичний шарм та привабливий імідж. Але ж – знову ні. Опублікована в журналі «Україна Модерна» чудова рецензія Катерини Рубан на два дослідження, що можуть слугувати еталонами використання вже згаданого підходу до творчості Домонтовича (мова йде про книжки Віри Агеєвої та Мар’яни Гірняк) якраз демонструє, яким чином зазначені праці в більшій мірі дискредитують, ніж «піарять» Домонтовича. Тож, дійсно, парадокс: здається, вітчизняні літературознавці щиро не розуміють, як поєднати модерного письменника з київським професором.

Мені ця ситуація одразу нагадує про проблему, перед якою опинився Едіп, коли Сфінкс (а саме так і називають наші дослідники Домонтовича, хоча Сфінкс, а точніше – Сфінга – це в оригіналі слово жіночого роду) тероризував жителів Фів, нездатних правильно розв’язати загадку: «яка істота вранці ходить на чотирьох, днем на двох, а ввечері на трьох кінцівках». Ще краще абсурдність аналогічної ситуації демонструє англійський поет-візіонер Вільям Блейк, який у двох віршах під назвами «Ягня» та «Тигр» намагається осягнути, як у настільки різних істот, як беззахисне ягня та вбивця-тигр, може бути один Творець – один Бог. Для Блейка це питання насправді не становить проблему, і в своїй поезії він геніально показує муки нових жителів Фів. І Сфінкс, і Блейк, користуються нездатністю більшості людей бачити за зовнішніми маніфестаціями реальності одне цілісне, незмінне ядро. Те, що ми в цій статті назвемо умовно «фіванством» – це нездатність до синтетичного мислення, це суцільний аналіз, який перетворює реальність у колекцію окремих фактів. Фіванці часів Сфінкса не можуть визнати, що дитина, зріла людина та старець – це одна людина; «фіванці» часів Блейка приписують ягняті та тигру двох різних Творців; сучасні українські «фіванці» успішно «розкололи» Петрова-Домонтовича на Петрова та Домонтовича.

У Європейській культурі є період, протягом якого в найбільшому ступені було реалізовано синтетичний потенціал мислення Християнської Цивілізації: сьогодні ми умовно називаємо ті часи блискучим Середньовіччям. Тогочасні вчені займалися більшістю галузей науки, і осмислювали як науку, так і світ, синтетично, тобто – цілісно. Чудовим прикладом може слугувати Герберт Аврілакський, який був у свої часи (кінець Х століття) найталановитішим математиком, логіком, астрономом, а також – яскравим богословом, суспільно-політичним діячем, і – насамкінець життя – папою Сильвестром ІІ. Якби Віктор Петров-Домонтович жив у часи Середньовіччя, різноплановість його талантів не викликала б такого подиву, як сьогодні, в добу загального скепсису. Втім, і в сучасній гуманітаристиці існують підходи, що дозволяють розглядати світ з позиції цілісності. Мова йде, головним чином, про концепцію метафізичного реалізму, створену письменником та філософом Юрієм Мамлєєвим.

Метафізичний реалізм, якщо розуміти цей підхід в широкому сенсі, інтерпретує всю єдність творчості письменника в якості маніфестації певного «метафізичного ядра», яке керує діяльністю письменника (умовно можна назвати це «ядро» душею чи Богом). З такої позиції, твори одного автора не розглядаються як окремі одиниці, але – як нерозривно пов’язані деталі цілісної символічної системи. Так, ідеї вже згаданого Герберта Аврілакського можна адекватно зрозуміти, лише якщо досліджувати всі його твори, а не окрему їх частину. Аналогічно, художню прозу Домонтовича неможливо адекватно зрозуміти у відриві від наукових публікацій Петрова, а також В. Бера та В. Вериго (це також два публіцистичні псевдоніми Петрова, яким не пощастилося сьогодні набути популярності прізвища «Домонтович»). Саме такий підхід, до речі, автор цієї статті використав в кількох наукових публікаціях, присвячених аналізу окремих творів Домонтовича. Саме таким метафізичним, синтетичним підходом – ще до Мамлєєва – користувалися, осмислюючи реальність, о. П. Флоренський, О. Ф. Лосєв, Р. Ґенон, Ю. Евола, Г. Лавкрафт, Ґ. Майрінк… Подібним чином мислив і міфічний Едіп.

Вочевидь, запропонована шановному читачеві стаття використовує Віктора Домонтовича лише в якості приводу поділитися розмислами з приводу феномену сучасного «фіванства». Але, ми підійшли до фінального абзацу. Тож, що б відповів Едіп, якби фіванська Сфінга спитала в нього про внутрішню цілісність «Доктора Парадокса»? Імовірно, він просто розсміявся б, і, вказавши на себе пальцем, сказав би: «мова йде про одну людину, таку ж, як і я. На цьому крапка». Але герої античної драми – сильні й незламні, здатні в будь-якій ситуації зберегти свою самість (згадаймо буремний шлях того ж Едіпа) – такі люди можуть собі дозволити міряти весь світ своєю високою міркою. Мабуть, ми досі не можемо дати собі ради з письменником, що був також професором (а ще – радянським шпигуном, антирадянським пропаґандистом і т.д.) тому, що не маємо власної внутрішньої цілісності. Ми – фіванці сучасності, і наш Сфінкс – наша розколотість (і на особистому, і на національному рівні) – вбиватиме нас, допоки ми не зможемо прийняти себе в загальній цілісності, а відтак – побачити, що ягня та тигр створені Однією Всемогутньою Рукою.