Міфологія є одним з головних засобів осмислення реальності, доступних людству. Згідно з класичною формулою Олексія Лосєва, «Міф є даною в словах чудесною особистісною історією» [6]. Це можна переформулювати так: міфологічне осмислення реальності є методом, завдяки якому конкретні явища набувають особистісного статусу. Деякі древні народи (зокрема, елліни) розглядали реальність як маніфестацію спільноти богів, а відтак – кожна річ і кожне окреме явище являло собою маніфестацію окремого божества. Така інтерпретація давньогрецької міфології цілком відповідає окремим пасажам з гомерівських гімнів (зокрема – до Афродити), а також – з Іліади та Одісеї, де підкреслюється непізнаваність та недоступність бессмертних для смертних [1]. В нашій роботі, присвяченій аналізу міфологічного відображення війни (як важливого суспільно-політичного явища) у древніх греків, ми виходимо саме з цієї позиції. Тож, принципово важливим є підкреслити: по-перше, для греків боги мали онтологічний пріоритет над реальністю (самі боги й були вищою реальністю, яка зумовлює доступний смертним світ); по-друге, однак, гносеологічним пріоритетом володіла якраз завжди доступна смертним маніфестація. Саме тому, ми розглядаємо міф як символічне відображення реальності обмеженими (доступними для смертних) засобами.

Торкаючись проблеми символічного відображення війни в давньогрецькій міфології, важливо підкреслити, що в творах тодішніх авторів згадуються двоє центральних божеств-олімпійців, що уособлювали війну: Арес та Афіна Паллада. Для адекватного розуміння цієї деталі, необхідно детально розглянути проблему дуалізму давньогрецьких богів. Прямим текстом про це першим пише Гесіод у творі «Εργα και Ημεραι», де розповідає про двох богинь розбрату: одну Еріс, що сприяє розвитку людей шляхом змагання, та другу Еріс – ту, що сіє ненависть та згубу [3]. Другим про це зазначає Платон у творі «Συμποσιον», де аналогічним чином говорить про двох богів пристрасті: Ερος Πανδημος – загальнонародну пристрасть, та Ερος Ουρανιος – небесну пристрасть, яким відповідають Αφροδιτη Πανδημος та Αφροδιτη Ουρανιος – дві Афродіти замість однієї (!) [7]. В’ячеслав Іванов у фундаментальній праці «Дионис и Прадионисийство» доводить, що Аполлон та Дионіс також були парними божествами, що виражали різні аспекти одного метафізичного ядра [4] – до подібного висновку приходить, незалежно від Іванова, Карл Кереньї [5]: обидва звертаються, зокрема, до орфічного фраґменту про єдність Зевса, Дионіса, Сонця та Аполлона, і, ґрунтуючись на світлій природі всіх згаданих богів, окрім Дионіса, приписують і йому, четвертому, світлу природу – статус Чорного Сонця [2].

Виходячи з нашого розуміння міфології, ми інтерпретуємо дуалізм божеств як результат протиріччя між природньою маніфестацією бога та штучним вираженням цього ж бога шляхом конструювання міфу. Саме в тому випадку, коли міфотворець не схоплює певне явище до кінця, він є змушеним вдаватися до роздроблення цього явища на окремі елементи, між якими вже немає протиріччя. Аналогічним чином, метафізичне ядро розбрату, пристрасті чи світла (для прикладу) є єдиним, але міфотворець наділяє його окремими особистісними маніфестаціями у вигляді відмінних богів. Це твердження є справедливим і для богів війни.

Бог війни Арес, згідно з Гесіодом, є сином Зевса, «Отця богів та людей», та Гери, покровительки державної влади. Афіна ж народилася в результаті того, що Зевс проковтнув богиню мудрості Метіс, яка, згідно з пророцтвом, мала народити дитину, сильнішу за її батька. Як оповідає міфотворець, в Зевса після того розболілася голова, і він попросив свого сина Гефеста розрубати її. З голови Зевса з’явилася Афіна Паллада – богиня війни. Відомим є факт: відмінність між Аресом та Афіною полягає в тому, що перший уособлює згубну, безглузду війну, а друга – мудру і благородну (це дуже яскраво показав Гомер в описі битви Діомеда з Аресом, коли Діомедові допомогла Афіна, і смертний цар через це переміг олімпійця). У цьому контексті, нас цікавить, яким чином Арес та Афіна співвідносяться в межах символічної системи давньогрецької міфології.

На нашу думку, причина сутнісної єдності та формальної відмінності зазначених «божественних пар» (в т.ч. пар Еріс, Еросів, Афродіт, Дионіса та Аполлона, а також Афіни та Ареса) полягає у сприйнятті людьми маніфестацій одного метафізичного ядра через призму бінарної опозиції. Гесіод, Гомер та автори інших джерел давньогрецької міфології найчастіше людей називають «θνητοι» (буквально «смертні»), протиставляючи їх, таким чином, «бессмертним» – «αθανατοι». Так, опозиція смертних та бессмертних є центральною та системотворчою для давньогрецького міфологічного символізму. До цього треба додати, що парні боги, незважаючи на свою єдність, загалом мають різних батьків, причому, один з пари завжди має батьків таємничіших (містичніших) та віддаленіших від смертних, ніж інший. Так, якщо Гесіод на цьому не наголошує відносно пари Еріс, то Платон підкреслює: батьком старшої Αφροδιτη Πανδημος є Уран, а молодшої Αφροδιτη Ουρανιος – Зевс [7]; аналогічно, батьками Аполлона є Зевс та Латона, а батьками Дионіса (в його першій божественній іпостасі), згідно з дослідженнями Карла Кереньї та В’ячеслава Іванова – «Темний Зевс» (тобто, Аїд) та Персефона (богиня смерті) [2; 4; 5]. Аналогічно і з Аресом та Афіною: син Зевса та Гери протиставляється доньці самого Зевса (фактично, Афіна – це і є Метіс, трансформована Зевсом у свою доньку).

Карл Кереньї, досліджуючи етимологію імені Зевс (Ζευς), зазначає його зв’язок з життям (Ζωη), з силою, що постійно сповнює Всесвіт та маніфестується у своїй вищій формі як блискавка [5]. Тож, на нашу думку, Арес та Афіна (будучи дітьми Зевса) репрезентують два вектори реалізації божественної життєвої сили (метафізичної блискавки): Арес, як син покровительки державної влади, є ближчим до смертних, і саме тому уособлює боротьбу між людьми (як і Еріс, що несе розбрат); що ж стосовно Афіни, то вона, будучи донькою самого лише Зевса, є вищою (ближчою до бессмертних, ніж до смертних), і саме тому вона репрезентує війну як здійснення «вічних образів» (саме спостерігачем вічних образів – αφθιτα μηδεα ειδως – називає Гесіод Зевса, протиставляючи його осліпленому ненавистю Прометеєві в віршах «Теогонії», присвячених поділу жертвенного бика в Меконі [3]). Таким чином, Арес та Афіна є різними маніфестаціями однієї метафізичної сутності, яку греки, в результаті свого бінарного мислення, представили в якості божественної пари, одна частина з якої тяжіє до смертних та їхніх вад, а інша – до бессмертних з їхньою досконалістю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Античные гимны / Под редакцией А. А. Тахо-Годи. – М.: Издательство МГУ, 1988. – 362 с.
2. Артамонов А. А. Культ Диониса как результат слияния культов менад и буколов // Культура як феномен людського духу (багатогранність і наукове осмислення): Зб. тез міжнар. курсантсько-студентської наук. конф. – Л.: ЛДУ БЖД, 2011. – с. 361-363.
3. Гесиод. Работы и дни. Теогония. Щит Геракла / Пер. с древнегреч. Г. К. Властова. Изд. 2. – М.: «Либроком», 2012. – 288 с.
4. Иванов В. Дионис и прадионисийство / под общ. ред. В. П. Сальникова. – СПб.: Алетейя; Санкт-Петербургский Университет МВД России; Академия права, экономики и безопасности жизнедеятельности; Фонд поддержки науки и образования в области правоохранительной деятельности «Университет», 2000 – 343 с. 
5. Кереньи К. Дионис: Прообраз неиссякаемой жизни: Пер. с нем. М.: Ладомир, 2007. – 319 с.
6. Лосев А. Ф. Диалектика мифа. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.psylib.org.ua/books/losew03/index.htm
7. Платон. Избранные диалоги / пер. с древнегреч. С. К. Апта, Я. М. Боровского, Т. В. Васильевой, А. Н. Енгунова, С. П. Маркиша, М. С. Соловьева, С. Я. Шейман-Топштейн; вступ. ст. комм. Л. Сумм. – М.: Эксмо, 2009. – 768 с.

© Олександр Артамонов, 2015.