Одним з найвеличніших халіфів з династії Омеядів був Абдуррахман ІІІ, правитель середньовічної Іспанії, і багато християнських королів відправляли посланців до його двору. Його терпеливе та проникливе поводження з одним особливо впертим посланцем може слугувати історичним зразком для будь-якого дипломата-початківця, який прагне досягнути чогось значного у своїй професії. Йдеться про події 957 року – тоді чергових послів до Абдуррахмана ІІІ відправив Оттон Великий, король Німеччини та пізніше імператор. Суть цієї історії та сама ж, що і суть старої загадки: «що станеться, якщо непереборна сила зіштовхнеться з об’єктом, який неможливо посунути?» Очевидно, відповіді на це питання не існує, і залишається лише сподіватися, що й ситуація така не виникне; саме з цієї причини халіф і взяв на себе стільки клопотів, оскільки, хоча у власній сфері він і володів непереборною силою, воля монаха, про якого буде сказано далі, була не менш нездоланною.

Ось як халіф зайшов у глухий кут: з невідомих причин Абдуррахман ІІІ кількома роками раніше відправив послів до «великого вождя Алеманії». Відправлений ним лист включав у себе звичайні фрази про велич західного халіфату, однак халіф зайшов надто далеко, і фрази ці частково виявилися неприйнятними для християнських вух. Абдуррахман не був ані дурнем, ані фанатиком; швидше за все, образливі пасажі були прорахунком когось із придворних чиновників; тим не менш, король Оттон розлютувався та затримав послів на три роки, відмовившись при цьому вступати з ними у будь-які зносини.

Утім, треба було щось робити, і Оттон вирішив відправити посольство у відповідь: радше не для обговорення політичних справ, а для рівноцінної реакції на пасажі з листа халіфа, розцінені в якості образливих для християнської релігії. Лист склав брат Оттона, святий Бруно Великий, архієпископ Кельнський, тією ж мовою, якою був написаний лист халіфа – тобто грецькою, яка вважалася мовою-посередницею між арабською та латиною. Оскільки лист був витриманий у жорсткому тоні, потрібен був відважний посланець, який би не боявся потенційної люті халіфа.

Монах на ім’я Йоан – з бенедиктинського абатства Ґорце (або «Görtze») в Ельзасі-Лотарингії – зголосився здійснити цю місію в повній готовності пожертвувати за потреби своїм життям («Johannes sese offert spe martyrii»); пізніше він став абатом свого монастиря та був канонізований як святий Йоан Ґорцький. Разом з ним у якості компаньйона вирушив і його учень Ґараманн (?Герман), який потім і описав їхню місію. Абатство Ґорце надало монахові щедрі подарунки для халіфа.

Двоє монахів пішки дісталися В’єнна, а звідти спочатку Роною, а потім і морем – Барселони. Першим мусульманським містом, в яке вони прибули, була Тортоса; місцевий губернатор прийняв їх з великою пошаною та супроводив їх до самої Кордови.

В Кордові їх поселили в будинку, розташованому в двох милях від палацу халіфа, та ставилися до них із королівською щедрістю; проте, їх не запросили представити передані через них листи. Вони, по суті, опинилися в розкішному ув’язненні. Коли вони спитали про причини затримки, їм відповіли, що, оскільки кордовських послів затримали в Німеччині на три роки, їх у Кордові затримають на дев’ять років. Утім, насправді халіф просто тягнув час, аби вирішити, що ж із ними робити. Він опинився в дійсно нерозв’язуваній ситуації, оскільки він – як, на жаль, і дехто з його васалів – чудово уявляв собі зміст переданих листів. Якби він прийняв посланців та дозволив їм прочитати ті листи, за законом він мав би стратити їх за хулу на іслам та на Мухаммеда; закон не передбачував жодних виключень. При цьому, вбивство гостя – навіть найгіршого ворога, вже не кажучи про посла – є страшним злочином для мусульманина. З іншого боку, якби він вислухав листи, не покаравши посланців, йому довелося би стратити самого себе, оскільки, згідно з ісламським законом, кожен, хто терпляче ставиться до хули на Пророка, є настільки ж винним, наскільки винний сам хулитель. Якщо це стосувалося всіх мусульман, незважаючи на їхні соціальні положення, то що ж можна сказати про самого халіфа, Повелителя Правовірних? Відтак, Абдуррахман мав відрубати голову або собі, або послам, або всім трьом! Подальші жахливі наслідки могли включати в себе масові антихристиянські хвилювання та навіть війну з німецькою імперією. Коли в Кордові дізналися про те, що халіф роздумує, чи не прийняти монахів, в місті почалися протести і народ довелося вгамувати відповідною офіційною постановою.

Після довгих роздумів халіф відправив головного юдея Кордови в якості посередника, щоб той спробував переконати монахів відвідати палац без оголошення своїх документів. Йоан відмовив, і монахів залишили в усамітненні ще на кілька місяців. Наступним їхнім відвідувачем став мосарабський християнський єпископ Кордови. Оскільки мосарабський єпископ та німецький монах могли вільно спілкуватися латиною, до нас дійшов стислий зміст їхньої бесіди, яка демонструє становище Церкви під володарюванням мусульман в цікавому світлі. Два клірики спершу обговорили про те, про се, але єпископ врешті відкрив справжню причину свого візиту: бажання Абдуррахмана прийняти послів лише з їхніми подарунками.

«А що ж мені робити з цими листами? – спитав Йоан. – Хіба мене сюди відправили не для їх доставки? Він першим промовив блюзнірство, і ми лише відповідаємо тим самим».

Текст не зберігся повністю, проте ми маємо більшу частину відповіді єпископа.

«Ти ж знаєш, в яких умовах ми живемо. Апостол забороняє нам протистояти владі світу цього… Це велика розрада… жити згідно з нашими власними законами… До найпалкіших християн тут ставляться з найбільшою пошаною, а от на юдеїв [які не прийняли Месію] і вони, і ми дивимося згори вниз. Наше становище вимагає від нас відповідної поведінки, бо ж ми нічого не робимо всупереч нашій релігії. В інших випадках ми поводимося покірно, а тому я вважаю, що краще буде сховати ці листи, здатні без потреби розбурхати пристрасті навколо нас і вас».

Після миті вагань Йоан швидко опанував себе та відмовився поступатися:

«Як ти можеш так висловлюватися – і вважати себе єпископом? Чи ж не ти є сповідником віри, чи не ти прийняв свій сан, щоб цю віру захищати?… З людських міркувань ти відходиш від істини, зовсім не закликаючи інших цю істину проголошувати, та ще й сам ухиляєшся від свого обов’язку. Було б краще та більш личило б дійсному християнину пройти всі страждання замість того, щоби приймати ворожу підтримку, яка заважаю спасінню інших.

Потім Йоан розкритикував низку практик мосарабської церкви. «Як ви взагалі можете так жити? Я чув, що ви прийняли те, що Католицька Церква ненавидить: мені казали, що ваші люди обрізають крайню плоть усупереч заповіді Апостола та утримуються від тієї чи іншої їжі лише з огляду на заборону своїх лікарів.

«Звичай та необхідність обмежують нас, – відповів єпископ, – бо ж інакше ми б не могли жити серед наших загарбників; крім того, все, що робимо ми, вже робили наші пращури, і їхні вчинки навчили нас поводитися так само».

«Ніколи, – відмовив Йоан, – не схвалю я вчинків, які відрізняються від заповіданих, байдуже, чи з любові, чи зі страху вони здійснюються». І він додав, що ніщо у цьому світі не похитне його рішучість. Коли про це доповіли халіфу, досвідченому в людських серцях, він дозволив пройти ще певному часу перед тим, як вдаватися до нових дій.

Шістьма чи сімома тижнями пізніше, коли чергові посланці халіфа знов не досягли успіху, і стало ясно, що особистими погрозами тут нічого не зробиш, Йоану натякнули, що його позиція може спричинити масові гоніння християн. Ґараманн описує це так:

«В День Господній та в головні свята нашої релігії, такі як Різдво, Богоявлення, Великдень, Вознесіння, П’ятидесятниця, день Св. Йоана та деякі інші, християнам дозволялося відвідувати церкву за межею міста, присвячену святому Мартіну», і, безсумнівно, ходити туди вони мали спільною процесією, оскільки він зауважує, що на зворотному шляху, від церкви до міста, їх супроводжувало дванадцять охоронців (яких він називає «sagiones»). Йоан отримав дозвіл приєднатися до них, і дорогою посланець передав йому листа з вищезгаданими погрозами; лист мав вражаючі розміри: він був написаний на чверті овечої шкіри. Проте, навіть цей лист не змусив монаха відмовитися від свого наміру.

Врешті, самі мосарабські християни прийшли просити його знайти якесь рішення. Тоді Йоан запропонував їм єдине можливе рішення: відправити посланця з усією інформацією до короля Оттона та попросити в того подальші інструкції. Халіф на це погодився, однак, не маючи можливості знайти людину, згодну здійснити таку довгу та небезпечну мандрівку, він опублікував едикт, в якому обіцяв особливу милість халіфа та різноманітні винагороди людині, яка добровільно зголоситься поїхати.

У придворному секретаріаті тоді служив один чиновник-християнин на ім’я Рецемунд (Раймундо), відомий своїм бездоганним знанням арабської та латини. Можливість просунутися по службі його сильно привабила; проте, перед тим, як згодитися на мандрівку, він попросив дозволити йому відвідати посла, аби дізнатися, якою людиною є Оттон, і чи заарештує він Раймундо (якщо той поїде) у відповідь на арешт послів Оттона в Кордові. Йоан запевнив його в тому, що боятися не варто, і дав йому рекомендаційний лист до Ґорцького абатства. Раймундо повернувся до палацу, готовий вирушити в посольство, однак, попросив, щоб спочатку його зробили єпископом Ельвірським (на той час це місце було вільним). Мосарабські ієрархи погодилися, і Раймундо був висвячений на єпископа. Йому надали всі необхідні інструкції, і він вирушив у свою подорож. За кілька тижнів він дістався Ґорце, де його добре прийняли. Було це в серпні, і єпископ Мецський затримав його на осінь та зиму, а після того супроводив до імператорського двору у Франкфурті. Ймовірно, Оттон був радий покласти всьому кінець; він погодився зі всіма пропозиціями, був складений новий лист, а Раймундо до Великодня повернувся в Ґорце, а в Кордову – в супроводі нового посла на ймення Дудон – до червня 959 р. В новому листі Йоану наказувалося не показувати старого листа, а замість того – домовитися про дружбу та мир, щоб разом покласти кінець вторгненням арабських піратів та флібустьєрів, які створювали серйозні проблеми на територіях імперії, включаючи південь Франції, Ломбардію і навіть Швейцарію. Це були звичайні банди шукачів пригод, які з Каталонії проникли в Прованс, і Кордовський емірат ніколи їх не підтримував і не заохочував їхню діяльність.

Нові посли прибули до палацу, але Абдуррахман сказав: «Ні, клянуся життям; нехай спочатку прийдуть перші посли; ніхто не побачить моє обличчя раніше за того відважного монаха, який так довго протистояв моїй волі!» Та навіть тепер залишалися певні складнощі. Коли візири прибули до  будинку монаха, щоб супроводити його до палацу, вони побачили його в покаянній монашій робі з нечесаним волоссям та бородою. «Так не годиться», – сказали чиновники, і халіф надіслав йому в подарунок десять фунтів срібла на придворне вбрання. Йоан подякував, але гроші роздав жебракам. «Я не відмовляюся від королівського подарунка, – сказав він, – однак я не можу носити щось інше, окрім вбрання мого ордена». Почувши про це, халіф вигукнув: «Нехай приходить, у чому хоче: хоч у мішку; я не поставлюся до нього гірше через це!»

Тож, врешті, відбулася аудієнція. Монахів провели вулицями до палацу з надзвичайною врочистістю: вздовж вулиць стояли війська в парадному одязі, перед монахами танцювали дервіші. «Це був день літнього сонцестояння, –пише Ґараманн, – і від міста до палацу через цих маврів постійно стояла стовпом жахлива пилюка». Звісно ж, він не розумів істинну природу священного танцю дервішів (перське слово «darvish» є рівнозначним арабському слову «faqir» – це «жебрак» у сенсі францисканської «святої бідності»), як і високу пошану, яку таким чином виражали представники однієї релігії представникам іншої.

Головні достойники халіфату вийшли зустріти християнського посла, а потім провели його крізь сліпучі зали до халіфа, який тепер, проправивши майже пів століття, дуже рідко з’являвся на публіці, ховаючись від своїх підданих, наче якийсь бог» («quasi numen quoddam»). Посеред незліченних багатств халіф сидів на дивані, схрестивши ноги; він дозволив Йоану поцілувати свою долоню – такої честі мусульманські князі вдостоюють лише найвеличніших володарів. Як християнину, монаху дали крісло (мусульмани загалом сидять на підлозі, застеленій килимом), і після довгого мовчання Абдуррахман почав говорити про причини, які змушували його відкладати цю зустріч так довго. Йоан відповів, и відбулася бесіда, в якій халіф показав себе настільки шляхетним та доброзичливим, що йому вдалося завоювати серце Йоана, незважаючи на природні упередження, з якими монах до нього прибув. Вони обмінялися дарами, і монах попросив дозволу повернутися на батьківщину; Абдуррахман, утім, бажав зустрітися з Йоаном ще кілька разів, щоб краще його пізнати.

Вже під час знайомства Йоан почав відчувати глибоку симпатію до халіфа, і з палацу до свого розкішного будинку він повернувся з переконанням у тому, що араби «не заслуговували імені варварів, яким їх постійно кличуть у Європі». Під час подальших аудієнцій, більше зблизившись, вони обговорювали державні питання. Халіф докладно розпитував Йоана щодо могутності, багатства та воєнних подвигів Оттона; вони обговорювали численні теми з Йоаном, який стверджував, що ніхто не може перевершити Оттона в кількості військ та коней. Абдуррахман хвалив Оттона за стійкість, але критикував за те, що той не покарав свого сина та зятя за повстання, хоча ті без вагань закликали угорців спустошувати імперію, в якій вони ж прагнули узурпувати владу.

Що ж стосовно всього іншого, в тому числі й домовленостей, якщо їх взагалі укладали між цими двома імперіями, то про них ми нічого не знаємо, оскільки на цьому хроніка Ґараманна закінчується; проте, одне ми знаємо точно: перед тим, як «об’єкт, який неможливо посунути», святий Йоан Ґорцький, повернувся додому, він сповнився настільки ж великою повагою та пошаною до Абдуррахмана, наскільки великими були повага та пошана Абдуррахмана, «непереборної сили», до самого Йоана.

Протягом останніх двох років свого життя Абдуррахман майже повністю передав усю владу своєму синові аль-Хакаму. Він не призначав нікого на посаду першого міністра після смерті Мундіра ибн Саїда, «невідомого молодого чоловіка», який був присутнім на прийомі візантійського посольства в 949 році. Сам він майже не покидав свій прихисток в палаці Апельсинового Цвіту, де халіф перебував у спокої серед жінок, дітей та поетів. Арабська хроніка повідомляє імена деяких з жінок, від бесід з якими він отримував задоволення: Музна, яка співала свої вірші та виконувала обов’язки його секретаря; Айша, кордовська дівчина, яку Ібн Хайян називає найчистішою, найкрасивішою та найосвіченішою з-поміж жінок її віку; Саф’я, також прекрасна та освічена поетеса; і, нарешті, рабиня Нойратедія, чий гострий розум та чарівні висловлювання дарували халіфові насолоду. Також він щоденно спілкувався зі своїм старим другом Сулейманом ібн Абд аль-Ґафіром, шляхетною людиною, в минулому – великим воїном, а тепер – аскетом. Знаючи про милосердний дух свого друга, халіф обрав його своїм агентом для доброчинства і за його посередництвом приватно допомагав великій кількості сімей.

Невдовзі перед смертю, як повідомляє хроніст Аль-Маккарі, він написав наступне визнання, яке знайшли серед його паперів: «Я правив п’ятдесят років, і моя країна завжди або перебувала в мирі, або перемагала. Мене любили піддані, боялися вороги, поважали союзники – найвеличніші князі світу, і я мав усе, чого міг побажати: шану та багатство, задоволення та владу. Всі блага світу були до моїх послуг; і все ж, згадавши всі дні, в які я відчував щастя без присмаку гіркоти, я нарахував їх лише чотирнадцять за все моє довге життя». «У цьому стані розуму, – каже Аль-Маккарі, – Ізраїл, Янгол Смерті, переніс його з альказара Мадіни аз-Захри (палацу Апельсинового Цвіту) до вічних будівель потойбіччя в ніч середи другого рамадану 350 року після хіджри (15 листопада 961 р. н.е.). Двома днями пізніше його тіло перенесли в Кордову в оточенні великого натовпу, який голосив: «Помер наш батько, вже нема його меча, меча іслама: захисника слабких та жаху гордих».

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2023.