Не викликає жодних сумнівів теза про те, що цілісне розуміння постаті Івана Франка є важливим завданням історії української філософії. Власне, виявлення загальних творчих інтенцій та філософських преференцій Івана Франка є необхідною умовою для адекватного тлумачення його філософської та художньої спадщини. Однак, цілісне розуміння постаті філософа може бути різним: або воно базується на історичному дослідженні творчості філософа, реєструючи виражені в ній основні світоглядні зсуви, або воно зводиться до ідеологічної репрезентації філософа в якості носія певної світоглядної інваріанти. Таким чином, цілісність розуміння постаті філософа може досягатися або шляхом акценту на його світоглядній статиці, або ж на його світоглядній динаміці. Однак, досить сумнівно, що живій людині може бути властива певна «світоглядна статика»; радше, вона накладається на того чи іншого мислителя відповідно до ідеологічної кон’юнктури: така тенденція найкраще виражена в праці Андрія Брагінця «Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка» [1], написаній за часів ідеологічного контролю Радянського Союзу. Зазначена праця справляє враження, ніби протягом усього життя Івана Франка його філософський світогляд залишався загалом одним і тим самим: автор повісті «Boa constrictor» та праці «Що таке поступ?» видається носієм інваріантних поглядів та переконань, хоча ці праці розділяють двадцять п’ять років життя Франка. Блискучою альтернативою такого підходу є підхід Я. Грицака, застосований дослідником до аналізу динамічного світогляду І. Франка у праці «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886)» [2]. Так, Я. Грицак намагається контекстуалізувати динаміку світогляду І. Франка, проводячи паралельно дослідження галицького суспільства у жанрі мікроісторії. Тим не менше, незважаючи на позитивні сторони праці Я. Грицака, певні твори Франка дослідник оминає (імовірно, як, на його думку, малозначущі) – в тому числі він жодного разу не згадує студентський реферат І. Франка «Лукіан і його епоха», написаний у 1877 р. під час навчання мислителя у Львівському Університеті, та присвячений визначенню особливостей греко-римської культури ІІ ст. н.е. шляхом аналізу окремих творів Лукіана Самосатського. В нашому дослідженні ми маємо намір заповнити цю прогалину дослідження Я. Грицака та продемонструвати відповідність змісту та структури реферату тим світоглядним тенденціям, що були властиві для Франка у 1877 р. (на нашу думку, йдеться, перш за все, про домінування ідей М. Драгоманова у творчості та світогляді І. Франка). Так, головною метою нашого дослідження є спроба показати Івана Франка не як світоглядну інваріанту, а як живу людину, чиї філософські та ідеологічні захоплення юності були переосмислені та заперечені в пізній творчості філософа – для досягнення цієї мети ми загалом послуговуємося методом контекстуалізації, який використовує у своєму ґрунтовному дослідженні Я. Грицак. Завдання нашого дослідження визначають його структуру: розпочавши з аналізу світогляду, творчості та діяльності Івана Франка у 1877 р., ми спробуємо проаналізувати структуру та основні ідеї реферату «Лукіан і його епоха», а також (у двох розділах) осмислити цей текст в контексті загальних відомостей про мислення І. Франка станом на 1877 р.

1. Контекст написання твору «Лукіан і його епоха»: Іван Франко в 1877 році

Для Івана Франка 1877 рік характеризувався трьома родами діяльності: літературною творчістю, участю в соціалістичному гуртку драгоманівського толку «Академический кружок» (разом з М. Павликом та О. Терлецьким), а також навчанням у Львівському Університеті [2]. Якщо, за твердженням Я. Грицака, літературна та політична діяльність для молодого Франка були майже тотожними, то академічна діяльність в більшій мірі була для нього гнітючою формальною повинністю, необхідною для можливості викладання в якості вчителя (просвітника галицького селянства) [2]. Так, погляди І. Франка протягом його навчання у Львівському Університеті пройшли своєрідну еволюцію. Молодий Франко починає своє входження в політичне середовище Львова як переконаний русофіл. Так, наприклад, Я. Грицак зазначає, що у віршах, написаних протягом перших років навчання І. Франка у Львові, поет закликає русинів до боротьби проти Османської імперії та Польщі [2, с. 158].  З цього приводу дослідник зауважує: «Обидва вороги молодого Франка – це вороги зовнішні. Варто звернути увагу, що серед них немає Російської імперії. Навпаки, його вороги є водночас «історичними» противниками Росії, отже, принаймні імпліцитно Франкове русофільство не виключало російської орієнтації» [2, с. 159]. Так, Франко активно публікується у студентському журналі «Друг», підписуючи свої твори (на російський манір, як зазначає Я. Грицак) псевдонімом «Яковлевичъ» [2, с. 159].

Однак, в середині 1876 р. Франко (разом зі своїми однодумцями з журналу «Друг») переосмислює свої погляди та починає захоплюватися українофільством у викладі М. Драгоманова. Важливо підкреслити, що погляди Драгоманова були досить своєрідними: він був одночасно і радикальним соціалістом, і українофілом. Так, Я. Грицак підкреслює, що «Михайло Драгоманов винайшов формулу поєднання національних і соціяльних мотивів, яка стала своєрідним моральним імперативом для декількох поколінь українського національного руху аж до революції 1917 року. Він уважав, що для українського народу як для народу плебейського, де основну масу становить малоземельне селянство, а панівні класи є польськими, російськими, німецькими або єврейськими, завдання соціяльного та національного визволення збігаються» [2, с. 163]. Думку Я. Грицака на погляди І. Франка «у кінці 70 – на початку 80-х років ХІХ ст.» підтверджує і твердження А. Пашука: так, дослідник зазначає, що в той час молодий Франко «дотримувався автономно-федеративних поглядів на державно-політичний лад народів, вважаючи, що це була б оптимальна в даних умовах форма здійснення демократичних прав і свобод, національного розвитку, гарантії національної незалежності та державно-політичної самостійності кожного народу» [6, с. 288]. По суті, такі погляди є чистим драгоманівським розумінням федерації слов’ян – додамо, що пізніше І. Франко такі ідеї відкидає, оскільки розуміє згубність ідеї співіснування українського та російського народів, паралельність такого проекту з ідеєю федеративної єдності українців та поляків (про що також зазначає А. Пашук) [6, с. 288]. Опосередкованим підтвердженням Франкового захоплення ідеями М. Драгоманова може слугувати і той факт, що у листі до М. Павлика від 25 травня 1877 р. М. Драгоманов «вибрав Франка як свого нового емісара» (посланця до галицького селянства, який мав би поширювати соціалістичні та українофільські ідеї), хоча сам Франко і нічого про це не знав [2, с. 180]. Нарешті, той факт, що влітку 1877 р. І. Франко був заарештований австрійською владою за поширення соціалістичних ідей, також свідчить про його активну участь у наступі драгоманівських ідей на Галичину. Таким чином, погляди молодого Франка, яких він притримувався у 1877 р., загалом відповідали поглядам наддніпрянських соціалістів-українофілів.

В середині 1876 р. І. Франко починає розуміти свої суспільні завдання крізь призму драгоманівського соціалізму: цікавим свідоцтвом такого світоглядного зсуву може слугувати відмінність у позиціях І. Франка щодо завдань літератури, висловлених ним у 1876 та 1878 рр. (відповідно у працях «Поезія і її становисько в наших временах» [11] та «Література, її завдання і найважніші ціхи» [8]). Так, в 1876 р. Франко (ще русофіл) стоїть на позиціях літературного естетизму, але вже в 1878 р. він відрікається від естетизму та проповідує соціальну відповідальність літераторів, свою приналежність до яких він, поза всякими сумнівами, чітко усвідомлював. Вже у 1875-1876 рр. Франко пише оповідання «Петрії і Довбощуки» – під визначальним впливом новел Е. Т. А. Гофмана та Е. Сю, як вважає Я. Грицак [2] (зауважимо, що Е. Сю був радикальним соціалістом та запеклим критиком монархізму у Франції, за що письменника і позбавили французького громадянства після державного перевороту Луї Бонапарта). У 1877 ж році І. Франко публікує перші твори зі свого бориславського циклу («Борислав. Картини з життя підгірського народу»), набуваючи певну популярність в Галичині. Цікаво, що відмінність між твором «Петрії і Довбощуки» та творами бориславського циклу в певному сенсі відображують цю зміну у Франковому розумінні літератури: якщо «Петрії і Довбощуки» – це загалом романтичний фантастичний твір, то оповідання бориславського циклу написані в стилі реалізму. Так, досить очевидним є те, що для молодого І. Франка соціальна спрямованість літератури є ключовою: по суті, література має бути ідеологічним інструментом пробудження народу (читачів). Логічно припустити, що і всю свою творчість взагалі І. Франко прагнув включити в русло соціального служіння; в партикулярному контексті 1877 р. – підпорядкувати ідеям драгоманівського соціалізму в Галичині.

Важливо підкреслити і те, що молодий І. Франко захоплювався і драгоманівським соціалізмом загалом, і марксизмом зокрема (власне, цей факт може пояснити обізнаність Франка у марксизмі, завдяки якій Франко блискуче критикує економічний матеріалізм К. Маркса та Ф. Енґельса в своїх пізніх філософських творах – таких, як, наприклад, «Що таке поступ»). Так, Франко «ретельно ознайомився з «Капіталом» і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також простудіював інші твори К. Маркса й Ф. Енгельса, зокрема, “Маніфест Комуністичної партії”, а також “Становище робітничого класу в Англії”, “Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії”, “Анти-Дюринг” Ф. Енгельса. Вступ і дві перші глави розділу “Соціалізм” останньої праці Ф. Енгельса також переклав українською мовою» [4]. Зазначимо, що розділ «Капіталу» Франко переклав у 1879 р., тобто, за два неповних роки після написання реферату «Лукіан і його епоха». Навіть якщо І. Франко і не був марксистом у 1877 р. (тобто, якщо він був знайомий з ідеями марксизму лише опосередковано), сам факт того, що вже за рік-півтора він починає активну пропаганду марксизму, дозволяє припустити, що під час 1877 р. він був в значній мірі схильним і до сприйняття ідей К. Маркса та Ф. Енґельса, і до інтерпретації історичної та актуальної дійсності крізь призму матеріалістичної традиції соціалізму.

Підсумком короткого огляду захоплень та схильностей молодого І. Франка може слугувати висновок про зумовленість його світогляду (на 1877 р.) такими ідеями, як соціалізм та федералізм драгоманівського толку. На нашу думку, політичні та філософські погляди двадцятирічного І. Франка знаходилися на етапі хаотичного становлення: властиво, що і драгоманівський федералізм, і економічний матеріалізм стануть предметами палкої критики І. Франка на пізньому етапі його творчості. Тим не менш, видається, що у 1877 р. Франко оцінював власну творчу діяльність переважно крізь призму політичної ідеології, яку він розділяв; у цьому сенсі, федералізм та соціалізм мали залишити свій відбиток і на, здавалося б, академічному творі «Лукіан і його епоха».

2. Аналіз твору «Лукіан і його епоха»

Реферат Івана Франка «Лукіан і його епоха», як і будь-який текст, можна аналізувати у двох аспектах: формальному та концептуальному. Якщо концептуальний аналіз орієнтується на виявлення основних ідей та інтенцій автора, то формальний аналіз дозволяє зрозуміти логіку викладу цих ідей; інакше кажучи, формальний аналіз тексту виявляє ту форму, в якій автор мав намір презентувати свої ідеї читачеві; іншими словами, форма твору демонструє риторичну стратегію автора. Єдність зазначених аспектів аналізу тексту дозволяє виявити, перш за все, мету, переслідувану автором під час написання тексту. Таким чином, для нашого дослідження перш за все важливо виявити, якого ефекту хотів досягнути Іван Франко, пишучи свій реферат. Визначення мети «Лукіана і його епохи» відкриває можливості для розуміння основних ідейних та ідеологічних впливів, що визначали творчість автора.

2.1. Формальний аналіз твору

         На початку свого реферату сам Франко зазначає, що текст, окрім вступу, включає дві частини. В першій йдеться «про те, як Лукіан виступає проти богів і їх культу, проти оракулів, жертвоприношень і потойбічного життя»; у другій йдеться про «звичаї і спосіб життя сучасників Лукіана, їх світогляд вчених і філософів відповідно до того, як їх описав автор» [9, c. 9]. Ніякого висновку чи резюме реферату Франко не надає, і навіть не передбачає у згаданому плані роботи. Відсутність висновку свідчить про те, що текст по суті складається з двох окремих текстів, перший з яких аналізує власне ідеї Лукіана, а другий – соціальний контекст творчості Лукіана. Особливу функцію виконує вступ реферату: в ньому Франко пояснює, що всі письменники є визначеними соціальною проблематикою власної епохи, через що вони не можуть писати про щось відмінне від тієї реальності, що їх оточує – навіть якщо вони звертаються до найвіддаленіших тем. Так, функція вступу до реферату є методологічною; вступ виправдовує можливість пояснення римського суспільства ІІ ст. н.е. через творчість Лукіана; іншими словами, вступ виправдовує можливість співіснування першої та другої частин реферату в межах одного тексту. Тим не менше, характерною особливістю реферату є хаотичне поєднання двох тем, об’явлених Франком у якості тем двох окремих розділів: так, у першому розділі він починає зі спрощеної історії романізації грецької релігії, а потім переходить до обговорення ідей та образів творчості Лукіана, наводячи, між іншим, розлогі розмисли стосовно соціальної ролі релігії, як-от: «взагалі знищення релігії і культу богів не стільки є лихом само по собі, скільки тому, – і то більшим, – що приносить занепад моралі і жахливий крах державного ладу. Коли з розпадом релігії ніхто вже не вірить в існування божого провидіння і справедливості, немовби розсипається моральна база суспільства, знищується кістяк його життя» [9, с. 14]. Очевидно, що такий розлогий розмисел відповідає в значно більшій мірі спрямованості другої частини реферату, але жодним чином не спрямованості першого, в якому і так обсяг подібних міркувань значно перевищує обсяг власне аналізу творів Лукіана. Те ж саме стосується і другого розділу, в якому характеристики римського суспільства часів Лукіана хаотично перемішані з Лукіановою критикою богів. Така формальна особливість реферату Франка свідчить, перш за все, про невідповідність між планом реферату та його фактичним змістом. На нашу думку, причиною такої невідповідності може бути небажання Франка слідувати об’явленому у вступі планові. Можна припустити, що план реферату був запропонований (або імперативно нав’язаний Франкові) його науковим керівником, професором класичної  філології Людвіком Цвіклінським. Імовірно, Франко, будучи студентом, не мав можливості для вільної творчості, оскільки його наукова робота визначалася академічними вимогами (тобто, фактично, волею наукового керівника). В цьому сенсі, формальну хаотичність реферату можна пояснити тим, що Франко зазначив у вступі до реферату затверджений науковим керівником план, однак, переслідуючи мету, відмінну від суто академічного дослідження, не бажав дотримуватися академічних формальностей. Важливо підкреслити і те, що реферат Франка не лише формально, але й по суті не відповідає об’явленому у вступі плану. Справа в тім, що Франко, характеризуючи римське суспільство ІІ ст., вочевидь, спирається не лише на Лукіана, оскільки він оперує як широкими узагальненнями, так і конкретними деталями, яких у Лукіана в принципі нема. Очевидним висновком є твердження про те, що Франко радше описав у другій частині реферату свої власні уявлення про Лукіанову епоху, сформовані працями сучасних для Франка істориків, а також інших авторів епохи принципату; Лукіанове ж бачення своєї епохи використовується Франком радше як допоміжне, але не головне джерело. Це твердження дозволяє розвинути думку про протиріччя між академічними вимогами Львівського Університету та творчими інтенціями Івана Франка. Імовірно, Франко був зобов’язаний дослідити три твори Лукіана («Розмови богів», «Розмови у царстві мертвих» та «Морські розмови») на предмет віддзеркалення в них соціальної проблематики Римської імперії. Тож, Франкові довелося виконати формальні вимоги, до яких його зобов’язав університет; через це він і не посилається на жодного автора окрім Лукіана, хоча й, як вже зазначалося, очевидно, що думки Франка щодо епохи принципату в першу чергу визначені зовсім не Лукіаном. Таким чином, вже у протиріччі між об’явленими та реальними особливостями форми реферату можна побачити певну критичну спрямованість тексту, яка головним чином виявляється у спробі молодого автора просунути власні думки та погляди, замаскувавши їх під стандартний академічний реферат.

2.2. Концептуальний аналіз твору

         Реферат І. Франка починається з ідеї про те, що кожен автор є визначеним своєю епохою; таким чином, Франко обґрунтовує можливість дослідження суспільства Римської імперії ІІ ст. шляхом аналізу творів Лукіана. В першій частині реферату він переходить до осмислення історії грецької релігії. За Франком, релігія природи, властива початковій стадії людської культури та побудована на поклонінні уособленням явищ природи, згодом (коли саме, Франко не вказує) у Греції набула впорядкування та зведення цих уособлень до певної норми [9, с. 10]. Як пише Франко, через це впорядкування «грецька міфологія стоїть вище від міфології усіх інших народів своєю досконалістю, тісним і логічним поясненням міфів і ясним поглядом на природу» [9, с. 10]. Далі Франко протиставляє грецьких богів, подібних на людей, фінікійським та єврейським богам, що лякали людей своєю вищістю [9, с. 10]. Відповідно, для Франка «грецька міфологія була найбільш поетичним, прекрасним і досконалим співом молодого людського духу» [9, с. 10]. Однак, з розвитком Риму, Греція була підкорена Римською республікою (яка з часом стала імперією) і опинилася під римським впливом. Це призвело до занепаду грецької міфології: грецька філософія та софістика, поєднавшись із римськими активністю та волею, стала джерелом поширення науки. Наука ж, поширюючись в умовах соціально-економічної нерівності, призвела до критики грецьких богів та героїв – до «філософського нігілізму». Так, хоча Франко і підкреслює незначущість релігії чи міфології самої по собі, занепад грецьких вірувань стає для нього катастрофою через вплив релігії на суспільне життя, на політику та мораль. Зокрема, він зазначає, що, грецькі жерці часів Римської імперії намагалися запровадити ідею суворого бога (такого, як у євреїв та фінікійців), відповідно до ідеї «Всесильного римського імператора». Коли ж було виявлено марність таких спроб у Греції, де занадто живим було традиційне для греків сприйняття богів, жерці, за Франком, запровадили ідею всесильного фатуму – безликої сили, що визначає долю всього сущого. За Франком, ця зміна у сприйнятті богів яскраво представлена у діалогах Лукіана: Зевс там постає як сластолюбний невірний чоловік, Гера – як ревнива дружина, Афродита – як звичайна розпусниця, і над всіма цими гротескними богами володарює фатум. Всі зазначені зміни у віруваннях давніх греків Франко сприймає як трагічне спотворення гуманістичної грецької релігії свободи.

         У другій частині реферату Франко пояснює, чому наука та філософія виступають у його викладі історії Римської імперії в якості руйнівних сил. Так, за Франком, «наука і філософія, не маючи під собою міцного фундаменту, позбавлені глибоких і животворних ідей, заражені моральною гнилизною і зневажливим ставленням до всього людського і божественного, не могли визначити людині певного і належного місця, вкласти в певні рамки людської особистості» [9, с. 19]. Іншими словами, наука та філософія стають для Франка засобами обґрунтування римського панування над Грецією; ідея фатуму виправдовує абсолютну владу римського імператора. За Франком, і ідея фатуму, і ідея імператора, однаково призводять до парадоксу: з одного боку, людина є рівною богам, а з іншого – вона є «рабом і твариною», оскільки навіть боги існують під абсолютним пануванням фатуму – як і представники будь-яких верств чи класів Римської імперії є повністю підкореними владі імператора. На думку Франка, ця проблематика наявна в творах Лукіана: так, він наводить приклад з «Розмов у царстві мертвих», де померлий злочинець виправдовується перед Плутоном своєю залежністю від фатуму і отримує доступ до Єлисейських полів. Відповідно, для Франка абсолютна влада імператора є безумовним злом, оскільки вона загострює суспільну нерівність та спотворює всі прояви суспільного життя. Так, Франко стверджує, що абсолютна влада імператора зробила філософів улесливими, риторів багатослівними, жерців ненажерливими. Що ж стосовно рабів, то Лукіан, згідно з Франком, «про рабів ширше веде мову в «Кроніях», з деяким смутком згадуючи золотий вік Крона, коли на світі не було ні панів, ні рабів, а всі люди жили рівними, вільними і щасливими» [9, с. 23]. Такою своєрідною соціальною критикою Римської імперії Іван Франко завершує свій реферат.

3. «Лукіан і його епоха» в контексті світогляду І. Франка станом на 1877 рік

         Аналізуючи світогляд І. Франка станом на 1877 р., ми виділили такі його визначні моменти, як соціалізм та драгоманівський федералізм. Розглядаючи реферат «Лукіан і його епоха» головним чином на основі цих основних ідей, що визначали мислення Франка у 1877 р., ми також залучимо окремі філософські твори, написані Франком приблизно в той самий період його життя (зокрема, статті «Наука та її взаємини з працюючими класами» та «Література, її завдання і найважніші ціхи», написані в 1878 р.). В нашому аналізі твору в контексті світогляду Франка ми спробуємо обґрунтувати дві гіпотези: про вплив на зміст реферату ідей соціалізму та драгоманівського федералізму, а також – про ідейну однорідність реферату та двох вищезгаданих статей Франка.

         Соціалістичні ідеї в рефераті Франка є досить очевидними. Почнімо з того, що звернення соціалістів до Лукіана з метою критики релігії (і християнства, і релігії загалом) є давньою традицією, яка починається ще з Жана Мельє (цікаво, що згаданий Франком образ золотого віку, описаний Лукіаном у «Кроніях», також використовувався представниками утопічного соціалізму в якості образу ідеального суспільного устрою) [7]. Так, у своєму рефераті Франко по суті бачить релігію та міфологію як інструмент формування суспільного світогляду та суспільних настроїв: якщо народ вклоняється страхітливому богові (на кшталт юдейського бога чи фінікійських богів), тоді цим народом керують жерці та тирани; якщо народ вірить у вільних богів, рівних людям, то в суспільстві існує демократичний лад; врешті, якщо народ вірить у фатум, що панує над богами, то він стає підлеглим абсолютній державній владі (майже як і у випадку євреїв та фінікійців). Таким чином, релігія для Франка є стародавнім еквівалентом суспільної ідеології: вона може або виправдовувати, або засуджувати соціальну нерівність та тиранію; в свою чергу, домінуючі суспільні та економічні класи також можуть впливати на релігію, змінюючи її відповідно до власних потреб (власне, таке спотворення грецької релігії римським суспільством, побудованим на соціальній та економічній нерівності, і породжує, за Франком, критику богів у Лукіана). У своєму рефераті Франко також дає поради для науки, наведені нами вище.

У зв’язку і з оцінкою науки, і з порадами щодо її соціальної ролі, наведеними у рефераті Франка, зазначимо, що мислитель написав у 1878 р. (за рік після написання «Лукіана і його епохи») статтю «Наука та її взаємини з працюючими класами», де він виклав свої погляди на соціально-історичну роль наукової діяльності. На думку І. Франка, для того, щоб наука стала рушієм суспільного поступу, вона має злитися воєдино з працею; іншими словами, наука має відповідати потребам робочого класу [10]. Така думка цілком відповідає критиці римської науки, яка, обслуговуючи, за Франком, інтереси імперської влади Риму, призвела лише до занепаду грецької релігії, а відтак – до виправдання імперського абсолютизму та соціальної нерівності. У тому ж 1788 р. Франко написав і статтю  «Література, її завдання і найважніші ціхи», де (як вже зазначається) обґрунтовується необхідність служіння літератури цілям суспільства: за Франком, «література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу, її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, – а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її науковий реалізм; вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам’єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її поступова тенденція» [8, c. 13]. Таку розлогу цитату ми навели для того, щоб продемонструвати, наскільки в розумінні Франка література та наука зрівнюються як дві взаємодоповнюючі форми діяльності, зорієнтовані на служіння суспільству (не варто забувати, що «Лукіан і його епоха» – це реферат з класичної філології). Характерно, що Франко, при цьому, починає статтю з критики ідеї, нібито «Україна і Московщина не можуть мати спільної літератури», і, в свою чергу, обґрунтовує необхідність культурних взаємовпливів між Галичиною та Московією (власне, в сфері літератури): треба лише запобігати домінуванню однієї (власне, московської) літератури над іншою (якраз таке домінування, за Франком, і ускладнювало розвиток української літератури в тих українських землях, що належали Російській імперії) [8, c. 6]. В цьому сенсі, Франкове бачення проблеми є цілком «драгоманівським», федералістським.

«Драгоманівське» розуміння літератури у згаданій статті Франка відповідає і його «драгоманівському» розумінню грецької релігії. Так, на початку взаємодії грецького та римського народів, яскравого домінування одного народу над іншим не було: через це позитивні риси обох народів, поєднавшися, спричинили поширення науки. Тим не менш, коли Римська республіка стала імперією, це призвело до суто негативних наслідків: грецька релігія занепала, а греки втратили свободу. Досить очевидно, що Франкове розуміння історії Греції зумовлене впливом драгоманівської ідеї федералізму: в цьому сенсі, Грецію можна розуміти як метафору України, а Римську імперію – як метафору Австро-Угорської чи Російської імперій (імовірно, головним чином Австро-Угорської, бо у 1877 році Франко загалом мав досить абстрактні уявлення про життя в тій частині України, що знаходилася під владою Росії). Цікаво, що Франко наприкінці 1870-х років розглядав різні варіанти федерації, до якої могла б увійти Галичина: так, А. Пашук підкреслює, що таку федерацію, за думкою Франка, можна було утворити з поляками [6, с. 288]; Я. Грицак стверджує, що для Франка в той час світоглядно ближчою була драгоманівська ідея федерації слов’янських народів [2, с. 163-165]. Так чи інакше, ідея федерації (як ідеалу) в протиставленні до ідеї імперії (як спотворення політичного устрою) є яскраво присутньою в рефераті «Лукіан і його епоха». Більше ніж цікаво підкреслити, що сам М. Драгоманов у 1869 р. захистив магістерську дисертацію на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Таціт»; хоча в нас і нема даних про факт читання магістерської Драгоманова Франком, наведемо лише частковий зміст другого розділу цієї роботи: «Залежність оцінки описуваної епохи від морального та політичного ідеалу та історико-філософської доктрини письменника. Моральне та наукове значення про прогрес в історії. Давнє вчення про випадок та долю в історії, моралістичне ставлення до історії, поняття про золотий вік у минулому та блаженних країнах на краю світу» [3, c. I]. Повний паралелізм між основними ідеями реферату Франка та наведеними частинами змісту магістерської роботи Драгоманова (а також подібність теми магістерської Драгоманова та теми реферату Франка) є безсумнівним підтвердженням того, що вплив Драгоманова на реферат Франка був добре відрефлектованим та усвідомленим самим Франком: видається, що Франко в певному сенсі наслідував Драгоманова. В цьому сенсі цікавим є і те, що Драгоманов окремо підкреслює вплив політичного середовища на окремих істориків сер. ХІХ ст.: так, за Драгомановим, Дюбуа Ґюшан в своєму дослідженні Римської імперії описує не Юлія Цезаря, а Луї Бонапарта (імператора Наполеона ІІІ); аналогічно, Драгоманов стверджує, що, наприклад, германофільські погляди Теодора Моммзена спотворюють його оцінку Римської імперії [3, c. V]. На нашу думку, Іван Франко, інтелектуально залежний від М. Драгоманова, сприйняв ідею останнього про принципову визначеність історика його власною епохою настільки буквально, що вирішив свідомо викласти у своєму рефераті власні політичні погляди у формі історичного дослідження. Відповідно, науковий реферат Франка став по суті сатиричним твором, в якому автор у завуальованій формі виклав власні думки стосовно власного суспільства та власної епохи.

4. «Лукіан і його епоха» як сатиричній твір

         Аналізуючи реферат Івана Франка на предмет зв’язку з тими чи іншими філософськими доктринами, популярними у другій половині ХІХ ст., не варто відкидати і зв’язок тексту «Лукіан і його епоха» з художніми творами самого Франка, написаними приблизно в той самий період. Сам Франко досить двозначно зазначає в першому реченні вступу до свого реферату: «кожний видатний письменник, торкаючись будь-яких, навіть найвіддаленіших, тем, відображає у своїй творчості сучасну йому епоху, своїх сучасників, їх установ, звичаї, спосіб життя, і тим докладніше, чим більше він обдарований» [9, с. 7]. Далі Франко, пишучи вже власне про Лукіана, підкреслює: «розмови Лукіана… є немов дзеркалом, яке відбиває всі пороки, всі прагнення і зриви сучасності, вказуючи сучасникам на їх розбещеність у витонченій і гарній формі» [9, с. 8]. Виявлений Франком метод соціальної критики Лукіана є поза всякими сумнівами присутнім у художній творчості самого Франка: імовірно, найяскравішим прикладом такого звернення до найвіддаленіших тем є повість «Захар Беркут», в якій соціальні проблеми галичан змальовані шляхом апеляції до часів татаро-монгольської навали. Соціальна критика шляхом апеляції до віддаленого минулого була широко розповсюдженою серед європейських письменників ХІХ ст.: цей метод застосовують і Стендаль у «Пармській обителі», і Рафаелло Джованьолі в «Спартаку», і Етель Ліліан Войніч у «Оводі», і багато інших авторів, які не могли безпосередньо критикувати сучасне суспільство. Стендаль, Джованьолі та Войніч згадані в даному контексті тому, що ці автори або критикували Австрійську (пізніше – Австро-Угорську) імперію за пригнічення свободи підлеглих їй народів, або використовували її як сатиричний образ для критики інших імперій. Так, Стендаль, висміюючи у 1838 році французьку «Липневу Монархію», звертається до досвіду підкорених австрійцями італійців 1810-х років; Джованьолі в 1874 році описує повстання Спартака в Стародавньому Римі, зазначаючи в передмові, що під Спартаком він має на увазі Джузеппе Ґарібальді, італійського борця за незалежність Італії від Австро-Угорщини; врешті, Войніч у 1897 році описує боротьбу італійських карбонаріїв першої половини ХІХ ст. проти австрійського панування, маючи на увазі польських повстанців другої половини ХІХ ст. Наведені тексти (при тому, що «Пармську обитель» та «Спартака» Франко, який і сам жив у провінції Австро-Угорської імперії, цілком імовірно міг читати та сприймати в галицькому контексті) чудово репрезентують застосування методу, яким, згідно з Франком, послугувався Лукіан. Більше того, сам Франко написав у 1884 році оповідання «Вільгельм Телль», в якому з блискучою майстерністю політичні проблеми Галичини, залежної від Австро-Угорщини, було показано шляхом апеляції до сюжету опери Дж. Россіні «Вільгельм Телль». Так, на нашу думку, Франко не лише теоретично осмислив сатиричний метод Лукіана; він сам, як письменник, досить успішно ним послуговувався у власній творчості, причому, це відповідало загальному контекстові соціально-політичної критики в художній літературі другої половини ХІХ ст. Наша теза в даному ключі, однак, стосується припущення щодо соціально-критичної спрямованості самого реферату «Лукіан і його епоха». Дійсно, при тому, що Франко у рефераті не робить жодного посилання на історичні дослідження стосовно Римської імперії, він описує «епоху Лукіана» в досить типовому стилі соціальної критики власної епохи. Так, можна провести паралелі між Римською імперією, що захопила Месопотамію (батьківщину Лукіана) та Австро-Угорською імперією, що захопила Галичину: і Лукіан, і Франко жили приблизно за 400-500 років після того, як їхні батьківщини були покорені могутніми мультинаціональними імперіями (якщо приймати за початок захоплення Галичини не розподіл Речі Посполитої, а розподіл Галицько-Волинського князівства між Литвою та Польщею у 1392 році). Більше того, важливо, що Австро-Угорська імперія претендувала на походження від Римської імперії. Описаний Франком занепад грецької релігії під впливом римської культури також можна розуміти в ключі соціально-політичної критики: так, Франко засуджував покатоличення галичан, найкращим свідоцтвом чого є його поема «Іван Вишенський» (написана у 1900 році), де Франко однозначно схвалює боротьбу Івана Вишенського проти католицизму та уніатства в Галичині. Фактично, коли Іван Франко критикує імперських римських жерців за те, що вони спотворили ідеєю фатуму грецьку релігію, він мислить в ключі критиків тиску католиків на греко-католиків (чудовим прикладом такої критики є брошура о. Кирила Королевського «Уніятизм», в якій автор – французький католицький священник, що долучився до греко-католицького обряду – пояснює, як латинізація греко-католицизму нівечить східний обряд [5]). На нашу думку, виправданим є розуміння описаного Франком занепаду грецької релігії власне в ключі покатоличення галичан та поширення впливів Австро-Угорщини в Галичині (власне, очевидною є паралель між римським імператором, якого Лукіан, за Франком, змальовує в особі Зевса, та австро-угорським імператором, який фактично контролював діяльність Римо-Католицької церкви у своїй державі). Не менше такому підходові відповідає і загальна характеристика, яку Франко дає суспільству часів Лукіана: «коли з розпадом релігії ніхто вже більше не вірить в існування божого провидіння та справедливості, немовби розсипається моральна база суспільства, знищується кістяк його життя» [9, с. 14]. Досить сумнівно, що молодий соціаліст Іван Франко цими словами описував часи Римської імперії, а не власні часи, коли соціальна нерівність у Галичині надихала його на постійну літературну та безпосередньо соціально-політичну діяльність, спрямовану проти експлуатації хоч бориславських копачів нафти (як вже зазначалося, оповідання «Boa constrictor» було написане у 1878 році, хоч безправних та темних селян, описаних у повісті «Перехресні стежки» у 1900 році). Цікаво, що і описуючи римських імператорів часів Лукіана, Франко ніби пише про австрійських імператорів; так, філософ підкреслює цікавий парадокс: хоча всі імператори (окрім імператора Коммода), за часів яких жив Лукіан, були напрочуд просвіченими та схильними до розвитку наук та мистецтв, саме ця риса призводила римське суспільство до занепаду. Так, Франко окремо пише про імператора Траяна, який влаштував при своєму дворі гурток філософів та митців; за Франком, близькість інтелектуальної та творчої еліти до імператора лише розбещувала цю еліту, робила її представників нахлібниками та підлабузниками. Цікаво, що пише це Іван Франко під час розквіту правління «просвіченого монарха» та реформатора Йосипа ІІ, сина імператриці Марії Терезії, яка скасувала кріпацтво в Галичині. Ця паралель між імператорами часів Лукіана та імператорами часів Франка робить ще більш очевидною сатиричну спрямованість реферату Франка: можна припустити, що молодий філософ, захоплений соціалістичними ідеями, намагався в своїй першій науковій праці, формально ніяк не зв’язаній з сучасністю, опосередковано розкритикувати суспільно-політичні проблеми Галичини, розкрити негативні, на його думку, наслідки залежності греко-католицької церкви від католицької, і при цьому подати свою гостру критику у безпечній для автора формі писаного латиною реферату з класичної філології. Таким чином, на нашу думку, головною орієнтацією реферату Івана Франка «Лукіан і його епоха» є соціально-політична критика діяльності австро-угорського уряду та римо-католицької церкви в Галичині, а також сатиричне зіставлення Римської імперії та Австро-Угорської імперії.

Висновки         

На основі результатів нашого дослідження, можна стверджувати, що творчість молодого Івана Франка була зумовлена головним чином ідеями Михайла Драгоманова, зокрема, соціалістичними та федералістськими ідеями. Порівняння магістерської роботи М. Драгоманова (написаної у 1869 р.) та реферату І. Франка підтверджує наявність сильної інтелектуальної залежності Франка від Драгоманова. Так, І. Франко пише реферат фактично за планом другого розділу магістерської Драгоманова, досліджуючи той самий період історії Римської імперії (ранній принципат), що і Драгоманов (реферат Франка присвячено аналізу епохи на основі творів Лукіана, що народився у 120 р. н.е., а магістерську Драгоманова – аналізу епохи на основі творів Таціта, що помер у 120 р. н.е.). Виходячи з ідеї Драгоманова про те, що історик не може не бути зумовленим своєю епохою, Франко фактично відмовляється від історичного дослідження і викладає свої політичні (соціалістичні та федеративні) ідеї у формі академічного реферату з класичної філології, писаного латиною: історична дійсність часів раннього принципату використовується як метафора історичної дійсності Австро-Угорської імперії другої половини ХІХ ст. Ця обставина дозволяє нам визначити твір «Лукіан і його епоха» як сатиричний. Так, Франко намагається обґрунтувати необхідність співіснування різних народів у федерації, побудованій на принципах рівності та взаємоповаги; паралельно він критикує ідею імперії, демонструючи на прикладі Греції, як соціальна та політична нерівність знищує людську свободу (спотворення грецької релігії Франко розуміє перш за все як спотворення суспільної ідеології). Окрім того, в рефераті Франко відстоює ідеї службового становища науки та натякає на таке ж саме становище літератури відносно суспільства. Відповідно до всіх наведених деталей, можна зробити висновок, що «Лукіан і його епоха» яскраво відображає світогляд молодого Івана Франка, притаманний йому у 1877 р.

Джерела та література

1. Брагінець, А. «Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка»

2. Грицак, Я. «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). К.: Критика, 2006. – 632 с.

3. Драгоманов, М. Вопросъ об историческомъ значеніи Римской имперіи и Тацитъ. К.: Въ университетской типографіи, 1869. – 415 с.

4. Кирилюк, Ф., Обушний, М., Хилько, М. та ін. Політологія: Навчальний посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. К.: Здоров’я, 2004. – 776 c.

5. Королевський, К. Уніятизм / Пер. з фр. З. Курдина. Львів: Свічадо, 2014. – 144 с.

6. Пашук, А. Філософський світогляд Івана Франка. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 432 с.

7. Поршнев, Б. Мелье. М.: Молодая гвардия, 1964. – 240 с.

8. Франко, І. Література, її завдання і найважніші ціхи // І. Франко. Зібрання творів у 20 томах, том XVI, Літературно-критичні статті. К., 1955, с. 5-13.

9. Франко, І. Лукіан і його епоха // І. Франко. Зібрання творів у 50 томах. Т. 45. Філософські праці. К.: Наукова думка, 1986 – сс. 7-23.

10. Франко, І. Наука і її взаємини з працюючими класами // І. Франко. Зібрання творів у 50 томах. Т. 45. Філософські праці. К.: Наукова думка, 1986 – сс. 24-40.

11. Франко, І. Поезія і її становисько в наших временах // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – К.: Наукова думка, 1980. – сс. 393 – 399.

© Олександр Артамонов, 2018.