(Гротескно-сатиричне оповідання з історичної минувшини)

Як завжди, брат Омкара прийшов на зібрання останнім. Звісно, якщо ти найчастіше презентуєш доповіді, то й морального права на запізнення в тебе нібито найбільше. От і сьогодні брат Омкара мав зробити ґрунтовну доповідь, присвячену обороні честі та гідності самих основ Товариства Українських Теософів. Знаючи, що брат Омкара завжди вкладає всі сили в свої дослідження, брат Парагермес по суті й не мав вибору: нікому було доручити ту доповідь, окрім як братові Омкарі.

Теософію часто критикували та іноді навіть висміювали (як казав брат Парагермес, з таким самим успіхом можна було б і з фізики сміятись), однак, з тих часів, як Мадам Блаватська написала свою блискучу статтю «What are the Theosophists?», уся ця критика (ба більше, усі ті недолугі насмішки) стала вразливою та нікчемною, як тіні під сяйвом сонця. Промінь – і нема їх! Брат Парагермес часто називав цю статтю і «непереможним Екскалібуром теософії», і «палаючим батогом істинного гнозису» – втім, для нього подібна лексика була досить типовою. Так чи інакше, вже майже п’ятдесят років пройшло з часу виходу тієї статті, аж ось…

Аж ось, у Франції вийшла книжка, проти якої не допомагали ані Екскалібур, ані батіг.

Саме цю книжку сьогодні й мав детально проаналізувати та розкритикувати брат Омкара, який вже зняв пальто, взяв собі чашечку чаю – невід’ємного атрибуту всіх теософських посиденьок навіть за найголодніших часів – та всівся на своє звичне місце – праворуч від брата Парагермеса та ліворуч від сестри Гіпатії.

Засідання розпочалося.

***

Брат Парагермес був огрядним лисим чоловіком років п’ятдесяти. Вже той факт, що за всі сім тяжких років, що тривали з 1917 року, він не скинув ані кілограму, міг слугувати переконливим свідченням його алхімічних талантів.

Брат Парагермес усе робив ніби похапцем: чашку з чаєм він хапав так, ніби він кіт, а чашечка – миша. Ходив він, незважаючи на свою вагу (пудів з п’ятнадцять) також похапцем, ніби миша – це якраз він, а кіт – позаду. І лише на його мовлення ця дивна поведінкова властивість не поширювалася: брат Парагермес говорив повільним, розважливим баритоном, який чимось зачаровував.

– Брати та сестри мої, – промовив алхімік, – чи пам’ятаєте ви, чому ми покинули зрадливих та пихатих псевдотеософів, якими пожадливо керує родина Слободинських? Чи пам’ятаєте ви причину розколу нашого, брати та сестри мої?

– Так, брате, – хором відповіли всі присутні (хіба що, можливо, брат Махадева нічого не сказав, бо дрімав: дідусеві було вже дев’яносто, та й, власне, він чудово знав, що причина – це він сам і є).

– Згадайте, брати та сестри мої, – продовжував брат Парагермес, – як цілих сім років  тому ми утворили власну ложу, не обмежену волею ані київських, ані навіть адьярських достойників. Ми – самі по собі, і лише Таємне Вчення нашої великої наставниці вказує нам істинний шлях – до Махатм. Ми в цьому шляху вільні. Протягом цих семи років відбулося чимало потрясінь: то банально не було можливості видавати будь-які книжки, то українську мову забороняли. І лише зараз, коли наші нові правителі зрозуміли, що з українським народом краще не жартувати, вони надали нам не лише всі права, але й навіть збільшили наші можливості. Тепер українська – це офіційна мова УРСР. Без її знання не беруть на роботу, без її знання навіть женуть з роботи! Почали виходити численні газети українською, журнали, книжки! Ви бачили нині газетні кіоски, книгарні?

Теософи схвально сповнили кімнату різноманітними ствердними вигуками та захитали головами.

– Більше того, – продовжував брат Парагермес, – тепер нищать нашого головного ворога: Церкву, і нищать нещадно. Церква вже не грає провідної ролі в освіті, не формує суспільну мораль, і взагалі: монастирі зачиняються, а всі так звані «храми» скоро стануть музеями людської дурості.

Теософи від радості засміялися; навіть брат Махадева прокинувся та почав гиготіти, ніби якийсь фагот чи органний бас. Щоправда, брат Омкара чомусь сидів похмурий, але кому було діло до його емоцій?! На брата Омкару прийнято було зважати лише під час його власних виступів.

– Тож, брати та сестри, – урочисто підсумував брат Парагермес, – маю радість проголосити: в нас достатньо грошей, Церква в занепаді, українську мову нарешті підтримує влада. Ніби зірки зібралися разом, аби вказати нашу Hochzeit! Це, брати та сестри мої, істинна Hochzeit української теософії!

Всі, окрім брата Омкари, вибухнули ледь не феєрверком екстазу.

– Нашу мету буде реалізовано! Ми…

Теософи затихли. Їхні погляди застигли на браті Парагермесі.

– Ми, любі брати та сестри, нарешті зможемо видати блискучий переклад «Таємного Вчення», зроблений нашим безцінним, талановитим та геніальним братом! Мадам Блаватська нарешті заговорить українською!

Погляди теософів звернулися від брата Парагермеса до старенького, сухенького дідуся – до брата Махадеви. Кімната сповнилася оплесками. Всі присутні знали, що буквально все – від чаю до приміщення для зібрань – оплачує він, цей щедрий меценат-теософ, який колись переконав брата Парагермеса покинути основну гілку київських теософів через те, що йому – братові Махадеві – з тими Слободинськими ніде було розвернутись. Тож, оскільки єдиним спонсором і за голодних, і за напівситих років був брат Махадева, для більшості членів Товариства Українських Теософів меж для підлабузництва перед ним по суті не існувало.

– То Ви, дорогий майстре, видасте книжку, а що ж далі? Які у Вас подальші творчі плани? – спитав смиренним та улесливим голосом брат Орфей, який не наважувався називати брата Махадеву «братом».

У відповідь пролунало хропіння, і всі побачили, що брат Махадева заснув.

Брат Музей – звичайний посіпака брата Орфея (вони грали в одному симфонічному оркестрі: брат Орфей був диригентом, а брат Музей – контрабасистом), помітивши, що патрон ризикує опинитися в смішній ситуації, одразу ж відповів замість брата Махадеви:

– Я думаю, маестро Махадева перекладатиме Unveiled Isis.

– Як же він перекладе назву? – пролунав солодкавий жіночий голос.

– Ну як… – посміхнувся брат Музей, – якось так… Роздягнена Ізіда, чи що…

Солодкавий голос став ще солодшим.

– Роздягнена Ізіда… Роздягнена… Зовсім гола… То, на ній не було нічого, окрім вуалі, а тепер немає взагалі нічого – лише вона сама… Між нею та гностиком – лише сором гностика… Сором…

Голос засміявся.

Голос той належав сестрі Кіприді, співачці з тієї філармонії, де грав оркестр брата Орфея та брата Музея. Виглядала вона приблизно як сорокарічна Афродита – хіба що, можливо, забагато, як для античної богині, було косметики, хоча в усьому іншому було додержано повну гармонію.

– Вона гола та прекрасна, – сказав брат Орфей та згадав тіло сестри Кіприди, яке він бачив оголеним щосереди – в свій день за її графіком коханців. – Вона прекрасна, але от Церква зі здертими ризами – це стара понівечена роками бабця з пожовтілою шкірою!

Брат Орфей раптом усвідомив свою жахливу нетактовність та перевів погляд на сестру Гіпатію. На щастя, вона спала – як і брат Махадева. Подейкували, що вони – ровесники.

– Тож, власне, це справжня Hochzeit української теософії, – урочисто проголосив брат Орфей, – бо прийшов кінець лицемірству жерців, попівських свиней, що ховають істину від народу.

Брат Музей (що відвідував сестру Кіприду щоп’ятниці) зааплодував своєму патронові-диригентові так сильно, що прокинулися і сестра Гіпатія, і брат Махадева. Втім, на щастя, вже за мить вони додивлялися свої кольорові сни про Махатм та Гімалаї.

– Можна було б і почати журнал видавати, як це колись почала робити Мадам Блаватська, – перебив брата Орфея завжди тихий та нерішучий брат Шанкара. – В неї був «Люцифер», а ми б назвали – «Дідько».

– Дідько… – сказав брат Парагермес. – Дідько… «Дідько» не звучить.

– А чому, власне, «Дідько», а не «Чортівка»? – розлився кімнатою солодкавий голос сестри Кіприди. – «Дівка-Чортівка»…

Брат Орфей, якому і так було складно підібрати слова, ледь слиною не захлибнувся. Втім, він продовжив.

– Я навіть іноді думаю… – невпевнено промовив брат Орфей, – ну, розумієте, як би то сказати… Іноді… Ви ж розумієте, наскільки абсурдним є будь-який метафізичний дуалізм?

Брат Парагермес ледве не розсміявся від очевидності абсурдності метафізичного дуалізму. Ще б пак! Досвідчений алхімік завжди знає, з якого «‑ізму» треба сміятись. Брат Парагермес навіть поплескав долонями свій живіт та, цілком розвеселившись, відповів:

– Якщо є два принципи, то їх має щось одне поєднувати; якщо їх ніщо не поєднує, то принципи ці ніяк не пов’язані, і ми про один з них нічого не можемо знати. Спіноза!

– То Ви мене розумієте, брате, – нерішуче проказав молодий диригент. – Тоді я продовжу, якщо, звісно, ніхто не проти.

Хропіння брата Махадеви, звісно, всі потрактували як схвальну реакцію, тож, брат Орфей продовжив.

– Просто… Я хотів сказати… Я іноді думаю – от де зараз справжній метафізичний монізм? Є люди: вони де тільки не шукають майстрів та одкровень!

– От ми знайшли майстра Махадева та Мадам Блаватську – підкреслив про всяк випадок хитрий дипломат брат Парагермес.

Брат Орфей ствердно захитав головою.

– Так, звісно… Але… Я хотів сказати, що… От візьмімо більшовизм: чистий метафізичний монізм… Вони себе називають матеріалістами, але так вони себе лише відокремлюють від так званих «ідеалістів», позбавлених почуття реальності… Більшовистський матеріалізм – це справжній метафізичний монізм… Я б навіть сказав – це справжній неоплатонічний маніфестаціонізм… Маркс – це Амоній Саккас… Я б не здивувався, якби дізнався, що це його реінкарнація… От подивіться: недарма вони для медитацій обрали пряму пентаграму. Чотири кінці прямої пентаграми підкорюються п’ятому – найвищому; матерія підкорюється найвищому Духові. Це – чистий монізм.

Ніхто з присутніх – чи майже ніхто – якось не очікував реклами комунізму: навіть на рівні метафізики. Що тут можна сказати! Так, поки брат Парагермес підбирав підходящі слова, а брат Махадева хропів, слово взяла сестра Небула, дружина Парагермеса.

Сестрі Небулі також було за п’ятдесят, однак, зберіглася вона пречудово (можливо, її зовнішність також була свідченням алхімічного таланту брата Парагермеса). Коли, після розколу, очоленого братом Парагермесом та братом Махадевою, з’явилася ідея орденських імен на кшталт «Парагермеса» та «Махадеви», дружина Парагермеса назвалася Небулою. Наскільки їй було відомо, «Небула» – це римське ім’я хмари-примари, яку Юпітер створив, щоб підсунути своєму гостеві в ліжко копію власної дружини. Так, гість Юпітера гадав, що кохається з Юноною, а насправді йому дісталася лише хмара в подобі Юнони. Сестра Небула поєднувала в собі риси хмарної копії та оригіналу. Не було такого містика та чаклуна (кажуть, що вона зустрічалася навіть з Алістером Кроулі – спеціально їздила до Москви п’ять років тому), який би не «пізнав» її в якості хмари. А що ж стосовно її «юнонівських» рис? Юнона – дружина царя царів. Юнона – богиня влади та престижу. Юнона – це не жінка. Юнона – у випадку сестри Небули – це функція.

– Брате Парагермесе, – звернулася жінка-функція до свого чоловіка, – дай нам авторитетне алхімічне трактування нинішньої політичної ситуації.

Брат Парагермес з серйозним виглядом подивився спочатку на дружину, а потім – на всіх присутніх.

– Знаєте, брати та сестри, – розважливо проказав він, – для сьогоднішнього зібрання я підготував алхімічний аналіз нинішньої політичної ситуації. Як в алхімічному процесі наявні три стадії – ніґредо, почорніння, альбедо, побіління, та рубедо, почервоніння, так і тут. Дивіться: ще до сімнадцятого року вулицями ходили чорносотенці, оті примари середньовічного невігластва…

Слухачі майже хором вигукнули своє негативне ставлення до шовіністів старого світу.

– Потім, – продовжив брат Парагермес, – з’явилися білі, і це вже друга стадія, альбедо. На їхнє ж місце прийшли червоні, і це вже заключна стадія, рубедо. Ось вам алхімічна ситуація нинішнього часу.

Загалом на теософських зібраннях було прийнято нічого не питати, аби раптом не поставити під сумнів тези співрозмовника. Теософи були надзвичайно толерантними щодо поглядів своїх братів та сестер. От навіть сестра Гіпатія, яка наприкінці кожного зібрання просила своїх братів та сестер перевірити її здатність до месмеризму, завжди могла розраховувати на підтримку. Відбувалося це так: сестра Гіпатія фокусувалася на певній ідеї та передавала її одному з братів та сестер, а та людина мала сказати, яку власне ідею передала їй сестра Гіпатія. Дивовижно, але сестра Гіпатія кожного разу погоджувалася зі словами своїх асистентів. Якось навіть був такий випадок: брат Парагермес сказав, що сестра Гіпатія не передала йому жодної ідеї. «Так і є, – весело засміялася старенька (ще б пак: людину з таким досвідом містичних занять вже ніщо не здатне спантеличити) – Я передала тобі порожню ідею, любий брате!»

Так мало бути і тепер. Так і було б, якби брат Орфей – чия творча голова після звабливих слів сестри Кіприди сповнилася думками щодо того, в кого досконаліше тіло – в сестри Кіприди, чи в сестри Небули – не бовкнув випадково:

– А що ж зелені?

Всі погляди звернулися до брата Орфея.

Бідний диригент! Вже за мить він зрозумів, якої помилки припустився. За таке можуть і з ложі вигнати: і не бачити йому тоді більше голе тіло сестри Небули у власному ложі!

– Що ти маєш на увазі, любий брате, – спитав з роздратуванням брат Парагермес. – Тебе чимось не задовольняє моє алхімічне трактування?

– Ні, ну що Ви…  – ніяково почав виправдовуватися брат Орфей. Брат Музей аж затремтів, бо якби брата Орфея виключили з ложі, то братові Музеєві тут тим більше не було б що робити. Така вже доля посіпак…

Брат Парагермес, ніби й не почувши слів брата Орфея, продовжив з посмішкою:

– Я розумію, що ти, мій любий брате, вважаєш себе, можливо, неабияким знавцем герметичного символізму. Однак, нагадаю любому братові та всім присутнім: я – найвищий алхімік та божественний пророк нової доби. Моє алхімічне ім’я знають і в Москві, і в Парижі. Ім’я моє – Альтіссімаґус!

Ім’я це брат Парагермес обирав дуже довго – навіть не віриться, що стільки старань він присвятив пошуку імені, яке так і не прикрасило жодної брошури з алхімії, бо ж брошуру теж треба написати. Спочатку брат Парагермес хотів узяти собі псевдонім «Альтіссімус» – «найвищий» латиною; однак, проказавши те ім’я кілька разів вголос – «al-tis-si-mus» – брат Парагермес зрозумів, що оте «mus» в кінці слова йому не подобається: занадто вже воно асоціювалося в нього з мишею, яку латиною так і називали. «Найвища миша», – думав собі брат Парагермес та намагався якось викинути зі свого імені ту мишу. Так він і став «Альтіссімаґусом».

Лиш почувши ім’я «Альтіссімаґус», брати та сестри – за виключенням тих двох, що спали – з пошаною та смиренням випрямили свої спини, ніби показуючи, що вони являють собою сконцентровану увагу до кожного слова пана алхіміка. Це й не дивно: ні в кого з них не було окремого алхімічного імені!

Брат Орфей, ледь не розчавлений усією цією абсурдною ситуацією, яку він сам і породив, перелякано забелькотав:

– Маестро Альтіссімаґусе! Звісно ж, я нічого не знаю про алхімію… Пробачте мені моє невігластво… Просто я якось згадав, що є ж ще й зелені… Махновці, бандити… Зелений – це ж також колір…

Маестро Альтіссімаґус гордо та зневажливо проголосив:

– Той, хто не знає таємницю солі, ртуті та сірки, все життя проведе рабом у пітьмі іґноранції. Зелений Лев…

Раптом брат Махадева, якого в профанному житті звали Левом Семеновичем, прокинувся та незадоволеним голосом перервав алхімічне одкровення:

– Який я тобі Лев? Ми ж домовилися використовувати на зібраннях лише наші справжні, гностичні імена. Сергійко, я подібну фамільярність не схвалюю… Лев…

Брат Махадева захропів.

Всім стало надзвичайно незручно. А кому б не стало! Коли уособлення всемогутності називає маестро Альтіссімаґуса Сергійком, здається, що з-під дерев’яної підлоги піднявся скелет та відтріщав сухими кістьми свій Totentanz: смерть не милує ані імператорів, ані пап, ані королів, ані єпископів, ані теософів з алхіміками… Quia pulvis es et in pulverem reverteris… Маестро Альтіссімаґус, трохи помовчавши, врешті сказав:

– Добре, любі брати та сестри! Перейдімо до теми сьогоднішнього зібрання. Наш дорогий брат Бассаридус, який ще за часів німецької окупації втік до Франції, надіслав нам минулого місяця посилку. В тій посилці не було нічого, крім книжки якогось француза про теософію та вірша нашого брата Вільяма Батлера Єйтса в перекладі нашого дорогоцінного Бассаридуса. Всі ви про це знаєте з минулої зустрічі, однак, ані вірш, ані книжку я нікому з вас тоді не показав – лише розповів вам про це. Цілий місяць брат Омкара читав ту книжку та готував ґрунтовну доповідь з її науковою критикою – з її критикою з позицій справжнього, теософського знання. Я думаю, сьогодні ми можемо врешті зробити те, чого від нас, вочевидь, хотів брат Бассаридус. Я зачитаю вірш, а після того ми послухаємо брата Омкару.

Брат Парагермес дістав папірчик та прочитав уголос наступні рядочки:

Для пісні своєї халат

Я вкрив старим візерунком,

Міфів сивим малюнком

Від шиї до п’ят.

Та дурні вкрали його

І почали ним хвалитись,

Самі ніби й шили його.

Пісню, хай носять його,

Значно ж бо сміливіше

Геть не вдягать нічогó.

– Не вдягать нічого… Бути голенькою, ніби відьма на шабаші, – солодкаво промовила сестра Кіприда.

Брат Парагермес, що відвідував сестру Кіприду щопонеділка, проковтнув слину та урочисто сказав:

– А тепер, любі брати та сестри, послухаємо брата Омкару!

Брат Омкара, худенький невеличкий чоловічок з величезними очима фанатика та ще більшим кадиком – ніби це цілий кілограм адамових яблук – встав, потер сухою рукою свою цапину борідку та врешті сказав:

– Брати та сестри… Я прочитав книжку, надіслану нам братом Бассаридусом…

Братові Омкарі сперло дихання, і він, спершись на витягнутих руках на стіл, трохи подихав, а потім продовжив:

– Я… Ви всі чули того вірша… Вірша Єйтса… Я впевнений, що все це – книжка та вірш… Словом, брат Бассаридус хоче нам сказати… Брат Бассаридус… Він нам більше не брат.

Всі були шоковані. Очі людей, звиклих до нудно-наукових доповідей брата Омкари, в одну мить звернулися до мовця у питальному виразі. Можливо, навіть очі брата Махадева та сестри Гіпатії зробили те ж саме – тільки під повіками.

Брат Омкара потер цапину борідку, набрав побільше повітря в легені та відпив трохи холодного чаю.

– І… Я маю зізнатися… Після книжки того француза я й сам не можу більше залишатися теософом… Я… Мені нема чим опонувати його критиці. Він в усьому правий щодо нашої псевдорелігії. Можливо, за часів Мадам Блаватської теософія ще була чимось гідним поваги, але той француз написав книжку три роки тому… Він молодий, ровесник наймолодших з наших братів. – Брат Омкара подивився на брата Орфея та брата Музея. – Як і вони, він ніколи не бачив навіть найменших залишків теософії часів Мадам Блаватської. Хоча він і критикує Мадам Блаватську, ця книга – про Ані Безант. .. І не лише про неї, але й про нас у тому числі… Цей молодий чоловік знає лише таку теософію. Його книжка – це об’єктивний погляд на нас із вами…

– Недарма не рекомендував я братам та сестрам читати той памфлет! – закричав брат Парагермес, який навіть у страшному сні не уявляв собі зраду брата Омкари – цього бухервюрма, скромного та непрактичного бібліотекара. – Подивіться на себе, –  закричав у відчаї брат Парагермес. – Як Вам не соромно!

Брат Омкара протер свої кругленькі окуляри краєм рукава кофти та тихо, майже зриваючись на плач, відповів:

– Це Ви подивіться на себе! Подивіться на нас усіх! Хто ми такі? Ми називаємо себе містиками, езотериками, теософами, але ми при цьому всьому – звичайні невдахи. Ми нічого не можемо досягти в реальному світі, а тому вигадуємо власний світ. На нас начхати сильним світу цього, і ми служимо Махатмам, яких самі й вигадуємо. Культура, політика та економіка визначають нас, ніби ляльок на мотузках, а ми прикидаємося тіньовими лялькарями – ніби то не нами керують руки згори, а ми – для конспірації – смикаємо ті руки за мотузки знизу! Ми захищаємо ідею езотеричного знання та містичних одкровень лише для того, щоб надати своїм маренням та фантазіям якоїсь ваги. Ми – нікчеми, що зібралися підтримувати один одного у власній нікчемності…

Всі сиділи, ніби громом побиті: такого ще ніколи не бувало на цих зібраннях.

– Якщо Ви маєте на увазі самого себе, – сказав урешті брат Парагермес, звертаючись до брата Омкари, який від емоцій ледве дихав, – то мушу зазначити: ми завжди поважали та цінували Вас як глибокого знавця езотеризму та герметизму. Однак, якщо ми помилялися щодо Вас, то, Анатолію Генріховичу, Вам самому краще знати, нікчема Ви, чи ні!

– Але ж Ви чудово знаєте й щодо себе! – зірвався на крик Анатолій Генріхович, себто – брат Омкара. – Ви чудово знаєте, і я знаю, і всі присутні, мабуть, знають. Всі знають, скільки разів, ще за царя, Ви надсилали свої тези та доробки щодо хімії до Імператорської Академії Наук, а Вам навіть жодного разу не відповіли! Як за часів України Ви завалювали Академію Наук своїми листами з ідеями щодо вдосконалення зброї та транспорту! Як за часів голоду Ви намагалися в комісарів випросити фінансування для пошуку окультного ляпіса – що Вас ледве з роботи не звільнили! Який Ви Альтіссімаґус! Стільки років Ви працюєте шкільним вчителем хімії, і досі не спромоглися захистити магістерську дисертацію! Це так у Вас вулканують сонячні ідеї, що навіть нема чого в дисертації написати? Ви невдаха, Сергію Опанасовичу!

– Припиніть негайно цю істерику та забирайтеся геть. Я нікому не дозволю в моїй присутності чорнити моїх братів та зривати засідання моєї ложі. Ви нам більше ніхто. Геть, покидьку.

Це був голос колишнього купця, а тепер непмана Лева Семеновича – людини, на чиїх плечах трималося все товариство. Брат Махадева навіть у дев’яносто років був здатен пригадати часи своєї молодості, своєї зрілості. До того, як Лев Семенович став стареньким вічно сплячим дідком, був він людиною, з якою мало хто б наважився сперечатися. Правду кажуть: кожному великому статку передують великі злочини…

Однак, зупинити брата Омкару було вже неможливо.

– Так, якби й варто було когось тут поважати, то лише Вас. Ви – єдиний з нас, хто хоч чогось у житті досяг. Але – як же Ви докотилися до нинішнього стану? Дрімати в оточенні підлабузників, тішити себе сумнівною славою перекладача-популяризатора сумнівних текстів? Але ж усі тут знають, що «Таємне Вчення» переклав брат Шанкара, а не Ви! Всі знають, що Ви за це вже протягом стількох років знімаєте йому житло та даєте йому гроші на дорогі костюми, напої, наїдки та молоденьких хлопчиків! Який з Вас перекладач! З нас усіх лише Бассаридус та Шанкара закінчували історико-філологічний факультет. Що Ви за все життя своє переклали? Гроші з однієї кишені до іншої? Невже у Вас вже настільки бідна фантазія, що єдиним засобом залишитися частиною культурної історії Ви вважаєте видання чужого перекладу опусу маґнуму Мадам Блаватської під своїм ім’ям? Ту ж книжку навіть ніхто ніколи до рук не візьме, окрім теософів!

Брат Шанкара з червоним обличчям, ніби варений рак, наливав собі ще чаю. Піти звідси він не міг: окрім всього іншого, в його обов’язки входило це й саджати брата Махадеву до карети. Що ж стосовно самого брата Махадеви, то оскаженілі інвективи брата Омкари він не чув, оскільки одразу ж після своєї потужної тиради повернувся до свого звичного стану: він заснув. Більше того: протягом усіх омкарівських інвектив він підхрапував, та ще й так ритмічно, що в брата Орфея навіть рука під столом почала інстинктивно малювати трикутник під розмір «три чверті».

Брат Омкара заплакав та впав на стілець.

– Той самий Єйтс… Це ж Бассаридус нас висміює  – ми і є ті дурні з вірша… Ви називаєте Єйтса братом, а він вже давно покинув теософію. Якщо успішна людина і може бути теософом, то лише колишнім. Поки Єйтс був молодим, він був з Мадам Блаватською, а зараз він вже сам по собі… Я нещодавно дізнався, що цього року йому присудили Нобелівську премію… І от для чого такій людині теософія… Це я в бібліотеці колись видам читачеві переклад його віршів… Переклад Рибченка… Бассаридуса… І думатиму: от і я колись чогось досягну, бо ж Єйтс також з теософії починав…

Всі мовчали.

– Ну що ти, братику, –  спробувала солодкаво заспокоїти бідного Омкару сестра Кіприда. – Який же ти невдаха…

Брат Омкара (якого статеві контакти не пов’язували ні з ким за цим столом) з роздратуванням подивився їй в очі.

– Ти б узагалі мовчала, теж мені – Пістіс Софія знайшлася!

Він не міг стримувати своїх ридань та схлипувань.

– Ми нікчеми… Ми невдахи… От і Юрій Ніколаєв, тобто, Юлія Данзас… От і вона була гностиком до революції… Всі ми читали її книжку про гностицизм… Вона живий класик. А тепер я дізнаюся, що кілька років тому вона стала монахинею-домініканкою, і зараз комісари тримають її в тюрмі, а вона там страждає за свою віру. А що ж ми робимо? Навіть той самий Кроулі, – тут сестра Небула згадала свою поїздку до Москви та облизала свої пристрасні губи, – от навіть Кроулі, при всьому його епатажі… Навіть він соромиться лишатись осторонь реального світу. Пам’ятаєте його коментарі на «The Voice of Silence» Мадам Блаватської? – спитав брат Омкара, подивився в порожні очі своїх братів та сестер, і продовжив. – навіть той невеличкий коментар містить в собі зв’язок з реальністю. Chautauqua est delenda! Так би ніхто з нас не наважився написати…

Сльози в брата Омкари вже закінчилися, але він досі раз по раз схлипував.

– І от тепер брат Орфей розповідає нам про монізм, про матеріалізм більшовиків. А знаєте, я гадаю, що краще вже навіть стати більшовиком, аніж отак жити – ані риба, ані м’ясо. Жити теплими. Теплих навіть християнський Бог сторониться. Ви тут сиділи та зловтішалися, як останні щури, як якісь миші, що, мовляв, Церкву утискають – тепер заживем. Але ж – поки ви оце радієте – за вікном йде реальне життя. Тих священників не просто звільняють. Їх саджають в тюрми. Їх вбивають. Комісари знищують їх фізично – нікого не шанують, ні у що не вірять, окрім своєї червоної пентаграми. Невже оце ви називаєте «рубедо», оце ви називаєте владою Духу над матерією…

Брат Омкара глибоко вдихнув повітря та марно відпив з порожньої чашечки.

– Поки твориться історія, ми сидимо тут і зловтішаємося… Ані Богові свічку, ані чорту кочергу… Якщо вам так радісно через те, що вбили якогось священника, то, може, варто вже одразу вступити до партії? Це хоча б якийсь вчинок!

– А ми вже вступили, – пролунав тихий голос брата Орфея.

Всі погляди звернулися до нього.

– Хто це – «ми»? – спитав тремтячим голосом брат Парагермес.

– Ми з Музеєм, та ще й Кіприда… Партія – це чудовий колектив… Ми якраз хотіли запропонувати братам та сестрам приєднатися до нас. Більшовики – інтелігентні люди, з розумом. За ними майбутнє, як і за теософією. Бо ж діалектичний матеріалізм – це така ж наука, як і наше Таємниче Вчення. Гадаю, Партія навіть могла б виділити нам грошову допомогу для публікації і «Таємного Вчення», і тієї самої «Ізіди», і навіть на «Дідька-Чортівку»… Вже ж виходить радянський журнал «Безбожник»… Як я вже сказав…

– Партійні… Вони партійні… Комісари, – тихо проговорив шокований голос брата Махадеви, і брат Орфей замовчав.

Пройшла якась мить повної тиші, і брат Орфей запитав у брата Омкари:

– То як, брате, не хочете до нас приєднатися?

Спочатку брат Омкара хотів гордо випростатися та відповісти щось заперечно-героїчне. Однак, чим більше уявляв він собі жахи тюрми, поневіряння без служби, і навіть банальне соціально-побутове цькування – чим більше він уявляв собі все, з чим для нього асоціювалися комісари, тим краще він розумів, що заперечення в цьому випадку означатиме лише самозаперечення.

Брат Омкара зробив усміхнену гримасу зі свого заплаканого обличчя.

– Я… Знаєте, брате, я якраз до цього вів. Я вже давно думаю про те, щоб приєднатися до Партії. Як добре, що двоє з моїх братів та моя люба сестра – вже партійні.

Брат Омкара згадав свою репліку на адресу сестри Кіприди та здригнувся від страху.

– Чудово, брате Омкаро, – посміхнувся брат Орфей. – З Вас вийде чудовий більшовик.

– Дякую, товаришу Орфею, – відповів товариш Омкара та ледве стримав сльози.

***

Після розмови товаришів Омкари та Орфея теософи розходилися дуже жваво. Товариш Орфей, товариш Музей та товариш Кіприда запропонували товаришеві Омкарі пройтися вчотирьох, але він відмовився.

Він сидів за столом та пив четверту чашечку чаю. Окрім нього, за столом сиділа лише сестра Гіпатія, яка проспала майже все зібрання. Нарешті вона прокинулася та заспаними очима подивилася спочатку на чай брата Омкари, а потім – на самого брата Омкару.

– Брате Омкаро, – прошамкотіла сестра Гіпатія, – Ви знаєте, про що я зараз думаю? Я надіслала Вам свою думку, – хитро засміялася вона.

Брат-товариш Омкара подивився в її старечі очі, і в його власних очах виступили сльози.

– Я – нікчемний боягуз, – відповів він.

Сестра Гіпатія ледь не виказала своє здивування, однак, як вже зазначалося, в неї був занадто великий досвід для подібних слабкостей.

– Безцінний брате, – відповіла усміхнена старенька теософиня. – Як завжди, Ви праві. Іноді мені здається, що не лише в мене, але й у Вас – відмінні телепатичні таланти.

І Омкара заридав, як дитя.

© Олександр Артамонов, 2019.