Анотація:

Жахи Лавкрафта породили не просто літературний культ, як багато інших, але справжній – окультний – культ. Міфологія Ктулху – знання про Древніх Богів з Невисловлюваними іменами, до яких закликають, яким вклоняються – ця міфологія використовується поважними езотериками в якості символічного та міфологічного базису їхніх магічних систем. Запропоноване есе присвячене декільком особам, орденам та доктринам, породженим Міфологією Ктулху.

Раціоналізуючи ірраціональне:
Магія базується на ірраціональному, на інтуїтивному, на незримому – буквально «окультному» началі: в магії дещо «приховане» закликається задля індивідуальних або спільних потреб шляхом порушення причинно-наслідкових зв’язків матеріального всесвіту.

Ритуали, замовляння, чари та закляття використовуються задля досягнення бажаного результату, що базується на двох принципах, згідно з Фрезером: по-перше, подібне породжує подібне, а іншими словами – ефект віддзеркалює причину; по-друге, речі, що колись контактували, продовжують впливати одна на одну на відстані, коли фізичний контакт вже перервано. Фрезер називає ці принципи відповідно Законом Подібності та Законом Контакту (1).

Тож, ритуальна магія базується на «Законі Подібності», і являє собою складну операцію поєднання кожного слова та елемента ритуалу шляхом використання системи відповідностей (2), яка у Західній магії, наприклад, традиційно включає так звані «Елементарні Знаряддя»: Жезл, Кубок, Кинджал та Пентакль (3), що репрезентують відповідно Вогонь, Воду, Повітря та Землю; те ж саме стосується кольорів, ароматів, астрологічних позицій тощо. Творення ж чарів потребує застосування «Закону Контакту».

Одним з перших церемоніальних магів доби «магічного відродження», що почалося в Англії ХІХ ст., був Алістер Кроулі, чиї доктрини та практики сьогодні часто поєднують з Міфологією Ктулху.

Так чи інакше, хоча окультні практики й залучають складні формули та церемонії, чи просто вимагають використання галюциногенів для досягнення змінених станів свідомості, за словами Невіла Друрі, австралійського окультиста й письменника, «протягом своїх досліджень езотеричних традицій, я виявив, що під зовнішньою ширмою складності , під окультними символами, оманливими значеннями, паролями, «ключами» та іншими мірами захисту – сутнісне ядро є відносно простим» (4).

Інша форма магії, що набула поширення протягом останніх декількох десятиліть – це «Магія Хаосу», на яку здійснив також серйозний вплив британський церемоніальний маг Кроулі, а окрім того – інший англійський окультист тієї ж епохи – художник Остін Осман Спейр (5). Спейр відмовився від складних ритуалів та заснував свою практику на медитаціях, спрямованих на сіґіли (6). В окультизмі існує метод, що називається «шляхотворенням»: практик обирає символ та медитує на нього, ніби це – знак відкритих дверей. Результат залежить від особистих образних асоціацій. Психоаналіз оперує подібною технікою, що називається «активною уявою» – завдяки ній, образи сну використовуються з певними цілями. Юнґ, описуючи цей метод, рекомендував: «почніть з образу, наприклад, жовтої маси з вашого сну. Споглядайте її, та уважно слідкуйте за тим, як зображення почне розгортатися чи змінюватися. Не намагайтеся з ним щось робити, просто залишайтеся в бездіяльності, лише спостерігайте за його спонтанними змінами» (7).

Як шамани, так і церемоніальні окультні практики (сюди можна додати й покоління Лірі, що експериментувало з ЛСД) шукають змінених станів свідомості шляхом вольового акту. Окрім того, згідно з інтерпретацією снів, значно старшою за сучасний психоаналіз, світ сну становив для древніх людей таку ж важливість, як і світ повсякденності – таку позицію поділяють і сучасні психологи. Можна згадати відносно відомі приклади інтерпретації снів чи «видінь», запропоновані Даниїлом (8), або ж описані Йоаном в Одкровенні – обидва приклади переповнені езотеричним символізмом.

Призначення цього короткого вступу до теорії окультизму полягає в тому, щоб пояснити наступне твердження: оскільки будь-який символ можна використати як такий, що має певний вплив на уяву чи несвідоме медитуючого, досить очевидним стає той факт, що Міфологія Ктулху здатна достатньо впливати на психіку для того, щоб перетворитися на цілісну окультну систему – незважаючи на те, що з’явилася ця міфологічна система в оповіданнях ХХ ст. Слова, образи та символи, якими оперує Лавкрафт, в достатній мірі являють собою таємниці для збудження уяви – не менше, ніж середньовічні гримуари, Енохіанські «виклики», алфавіт та мова, створені Джоном Ді, придворним вченим Королеви Єлизавети І, який став центральною фігурою найбільшої окультної школи Енохіанської магії протягом окультного відродження кінця ХІХ ст. (9).

Окрім цього фантастичного підґрунтя, ми розглянемо й яким чином окультисти на кшталт Fr. Tenebrous, послідовника Міфології Ктулху, пояснюють, що Лавкрафт був одним з фантастів, які мимоволі отримали істинне окультне знання уві сні (10).
На основі цього твердження, Езотеричний Орден Даґона, одна з головних організацій, пов’язаних з Ктулху, запропонував досить переконливе пояснення як легітимності міфів Лавкрафта, так і статусу самого Лавкрафта в якості провидця – не зважаючи на те, що сам Лавкрафт метафізику відкидав:

«Твори Лавкрафта, вперше опубліковані в Американських бульварних журналах, як-от «Weird Tales», презентують внутрішньо несуперечливу космологію, сконструйовану на основі літературного вираження снів та інтуїтивних імпульсів автора. Ця космологія стала відомою під назвою «Міфології Ктулху» – за іменем її центрального божества. Ці оповідання та романи містять приховані значення та магічні формули, про які навіть сам їхній творець не знав.

Лавкрафт страждав від гострого комплексу неповноцінності, і це не дозволяло йому особисто перейти безодню протягом свого життя. Він залишився відлюдькуватим та самотнім письменником, і зберіг раціональну, скептичну позицію щодо Всесвіту, незважаючи на проблиски локацій та сутностей потойбіччя, пізнаних ним у снах. Він так і не зрозумів істинного походження жахливих вимірів космічної відчуженості, що приходила до нього в снах. Він так і не дізнався, що сам був Вищим Жерцем «Ех-Пі-Елєм», Пророком Сходження Еону Ктулху» (11).

Fr. Tenebrous пояснює релевантність оповідань Лавкрафта для серйозного окультиста подібним чином:

«У 1920-х роках американський журнал “Weird Tales” почав публікувати оповідання невідомого автора на ім’я Г. Ф. Лавкрафт. Чим регулярнішим ставав його внесок у розвиток журналу, тим більше зростала внутрішня цілісність і взаємопов’язаність міфології, створеної шляхом літературної реалізації снів та інтуїтивних імпульсів автора. Хоча він і висловлював публічно абсолютно раціональний та скептичний погляд на Всесвіт, досвід з його снів дозволяв йому споглядати проблиски місць та сутностей з потойбіччя, і поза його пишномовною та часто надмірно пафосною прозою лежить бачення та розуміння окультних сил, безпосередньо релевантних для Магічної Традиції» (12).

Шаман та окультист прагнуть до зміненого стану свідомості; при цьому, Лавкрафт – раціоналіст та матеріаліст – вважається своїми окультними послідовниками тим, що можна назвати «шаманом мимоволі» – візіонером, чия здатність зв’язуватися з жителями астральних чи підсвідомих областей шляхом снів є такою ж легітимною, як і свідомий зв’язок з потойбіччям, що реалізується окультним практиком.

Що стосовно світогляду Лавкрафта, то письменник відкидав усе, пов’язане з містикою, і розглядав Всесвіт як механізм. Втім, Лавкрафт, поза всякими сумнівами, цікавився не лише наукою, але й древньою історією та міфологією. Дослідник творчості Лавкрафта С. Т. Джоші пише, ніби той «…палко зізнавався, що його закоханість у минуле в цілому зумовила його естетику збочення – поразку або ж конфуз часу» (13).

Його творчість являє собою синтез потаємного/міфологічного та космологічного: опис створінь, що чатують десь поза фізичним світом, очікуючи, коли можна буде увійти до нічних жахіть смертних. Тож, Боги з Невисловлюваними Іменами – це дивна суміш диявола та «позаземного». Однак, на відміну від Толкієна та Льюїса, які писали свою прозу, сподіваючись підняти інтерес до міфології та релігії перед ликом секуляризму та матеріалізму, Лавкрафт, будучи атеїстом, не мав бажання бачити релігійне відродження; засуджуючи спроби пов’язати квантову теорію, наприклад, з релігійними віруваннями, Лавкрафт стверджує:

«Хоча ці нові наукові тенденції й не значать нічого для міфу про космічну свідомість та телеологію, нове покоління зневірених та переляканих сучасників покладається лише на сумнів стосовно всього позитивного знання, яким вони володіють; тож, з твердження «ніщо не є істинним» можна вивести, що «все може бути істинним»… Таким чином, кожен може створити будь-яку міфологію, яку фантазія, ностальгія чи відчай підкажуть, і не зважати на те, що хтось буде доводити його емоційну неправоту – що б це не значило…» (14).

Як матеріаліст з механістичним поглядом на Всесвіт, Лавкрафт розглядав надприродне як нонсенс, але при цьому демонстрував достатні, хоча й обмежені, знання, які дозволяли йому робити алюзії на істинні езотеричні фігури та тексти для надання власним оповіданням ваблячої таємничості. Згідно з Овеном Девісом, головним джерелом Лавкрафта в галузі окультизму була стаття «Магія» з Британської Енциклопедії (15). Наприклад, коли «Некрономікон» було згадано вдруге – у «Фестивалі», опублікованому в 1925 р. (журнал “Weird Tales”) – тема оповідання була навіяна прочитаною Лавкрафтом книжкою Маргарет Мюрей «Відьомський культ Західної Європи» (16&17), яка сама по собі була впливовим джерелом для відродження чаклунства чи «вікканства», або ж хоча б версії, адаптованої Джеральдом Б. Ґарднером для сучасного світу (18). У «Фестивалі» нащадок відьом Нової Англії знаходить три гримуари, або ж окультні тексти: “Saducismus Triumphatus” (19), “Daemonolatreia” (20) та «Некрономікон», і два перших – це дійсно існуючі гримуари (21).

На декількох справжніх авторитетів окультної традиції Лавкрафт посилається, надаючи тим самим своїм оповіданням танталізуючий відтінок істинної езотеричної традиції – серед таких є й Єлизаветинський вчений та винахідник «Енохіанської мови» та «методу перегляду», доктор Джон Ді (22). Тож, коли Лавкрафт згадує у «Жаху з Данвіча», ніби Джон Ді залишив лише англійський переклад Некрономікону, це стає предметом коментаря Роберта Тьорнера, в якому він описує свою знахідку в Британському Музеї – лист від «невідомого вченого (1573 р.), написаний до Ді стосовно «Міста Данвічу» (23).

Хоча знання Лавкрафта в сфері таємничих вчень є дуже обмеженими, розмитих натяків з його оповідань вже достатньо для того, щоб на їх основі створювалися езотеричні книги та окультні ордени. Алюзії на Ді, гримуари і т.п. дозволяють шукачам «істинної окультної традиції» в творчості Лавкрафта стверджувати, що Лавкрафт слугував джерелом для передачі окультної традиції, яка йде від Шумерії через Лавкрафтового «Божевільного араба» до Джона Ді, Алістера Кроулі, Кеннета Ґранта і т.д.

Яка іронія: окультні інтерпретатори творчості Лавкрафта схильні якраз до того, що їхній «шаман мимоволі» засуджував у свій власний час: «кожен може створити або відродити будь-яку міфологію… та не зважати на те, що хтось буде доводити його емоційну неправоту». Незважаючи на це, Лавкрафтові оповідання сповнені достатньої привабливості для шукачів таємничих знань – з ниток Лавкрафта вони утворюють цілі гобелени.

Поклик Ктулху

Вперше Міфологія Ктулху була явлена в оповіданні Лавкрафта «Поклик Ктулху», опублікованому в 1928 р. (24). «Героями» цього оповідання – принаймні, героями для послідовників культу – є Великі Древні, чиї земні послідовники можуть закликати їх з позаземних вимірів, коли зорі набувають сприятливих для цього комбінацій. Їхніми послідовниками, як пише Лавкрафт, були наймерзенніші покидьки Землі:

«Вони казали, що вклоняються Великим Древнім, які жили багато років тому, коли ще не було людства; вони з’явилися до юного світу з небес. Ті Великі Древні вже померли; тепер вони – в глибинах землі та моря; але мертві тіла розповіли їхні таємниці у снах першим людям, які й створили безсмертний культ» (25).
Fr. Tenebrous, осмислюючи існування Великих Древніх у якості об’єктивних реальностей, пояснює:

«Ці сутності існують в іншому вимірі, або ж на рівні вібрацій, відмінному від нашого; вони здатні увійти до нашого Всесвіту лише крізь особливі «віконні області», або ж «психічні брами» – цей погляд є властивим для багатьох окультних традицій. Ктулху – це Вищий Жрець Великих Древніх, похований у затопленому місті Р’льєх (26), де він чекає на їхнє повернення. Він описується як крилата величезна людиноподібна істота з мацаками, сформована з напіврідкої речовини, що рекомбінується після часткового знищення Ктулху в кінці оповідання» (27).

Культу Ктулху надається певна об’єктивна легітимність завдяки прадавнім залишкам незапам’ятних часів: Лавкрафт натякає на островитян Південних Морей, вудуїстів та ангакоків (28) Гренландії (29). Тож, сучасні західні адепти, які жадають повернення Великих Древніх та прийняття ними божественних регалій, утверджують себе в якості живої традиції, що вже дуже давно існує – це явище якраз і засуджував Лавкрафт у свої часи (30).

Оскільки складно відокремити доктрини цього культу від оповідань Лавкрафта, ми маємо достатньо повну вказівку для розуміння відверто нігілістичної, або ж хаотичної догми – мова йде про природу Великих Древніх; новий земний порядок, що встановиться після їхнього повернення, веде до створення суспільства, яке, на думку багатьох людей, є утопією психопатологічного ґатунку. Ось, наприклад, пасаж з фундаментального в цьому сенсі тексту – «Поклику Ктулху», який цитує Fr. Tenebrous (31):

«Легко буде взнати той час, бо людство тоді вподібниться до Великих Древніх; вільні та дикі, поза добром та злом, з законами та мораллю, відкинутими геть: усі кричать, вбивають та гуляють у веселощах. Тоді звільнені Великі Древні навчать їх новим способам кричати, вбивати, гуляти та звеселятися, і вся земля запалає у всесвітньому вогнищі екстазу та свободи» (32).

Fr. Tenebrous намагається поєднати цей патологічний, нігілістичний світогляд з доктринами певних окультних шкіл, включаючи Тамплієрів, Асасинів, Ґностиків та, зокрема, Телемітів – нову релігію сучасника Лавкрафта, Алістера Кроулі (33). Цією темою особливо глибоко займався Кеннет Ґрант та подібні мислителі, що прагнули до синтезу Ктулху з Телемою. Оскільки Еон Гора є епохою кінця, що завершиться тотальним спопелінням в результаті всесвітнього конфлікту, зближення точки зору Телемітської спільноти, якої притримується Кроулі, з глобальним атавістичним бедламом під владою Великих Древніх, є результатом поверхневого аналізу, незважаючи на факт існування адептів Ктулху, які виглядають також Телемітами.

Алістер Кроулі (1875-1947) здійснив фундаментальний вплив на окультне відродження кінця ХІХ ст. Його широка спадщина популяризувалася частково завдяки його особистій популярності, яку він здобув, назвавшись «Великим Звіром 666», а також – завдяки сенсаційним заголовкам, присвяченим йому в пресі, де Кроулі називали «Королем Розбещеності» тощо. Кроулі вступив до таємної розенкрейцерівської спільноти (34), Герметичного Ордену Золотого Світанку, основи окультного відродження в Англії – до того ж ордену належав і В. Б. Йєйтс з 1898 р. (35). Через особливості свого темпераменту, Кроулі невдовзі розірвав зв’язок з «Золотим Світанком», та у 1912 р. переключився на так званий сексуально-магічний орден «Ordo Templi Orientis», коли його запросив туди засновник ордену, журналіст та німецький таємний агент Теодор Ройсс (36). Як і можна було очікувати від такої енергійної особистості, Кроулі став Зовнішнім Головою Ордену, і почав використовувати цю спільноту для пропаганди власної релігії «Нового Еону» – Телеми, синтезу містицизму та ніцшеанства.

Кроулі прагнув до створення спільноти, яка б допомогла індивіду відкрити та реалізувати власну «Істинну Волю»: в повсякденному сенсі – досягти «самореалізації». В усякому разі, Телемічну спільноту Кроулі можна вважати хіба що нігілістичною, але не анархічною: вона мала ієрархічну структуру та нагадувала середньовічне суспільство, в якому Телема замінила Християнство. Кроулі описував свій проект «Телемічної держави» в якості джерела як прав, так і обов’язків: кожен індивід там мав би бути «абсолютно дисциплінованим для того, щоб служити самому собі, а також спільній меті, без жодних суперечностей» (37). Телемічна соціальна структура нагадувала структуру гільдій, характерну для організаційної структури Телемічних орденів (38). Мета Телемічної держави, як писав Кроулі, мала полягати в «об’єднанні ниток людських пристрастей та захоплень, та у створенні з них гармонійного гобелену», який відповідав би космічному устрою (39). Інкорпорація всіх людських пристрастей та захоплень у «гармонійний гобелен» видається досить відмінною від буйного, шаленого, вбивчого божевілля, обіцяного в якості результату повернення Великих Древніх – чого і прагнуть ентузіастичні послідовники Культу Ктулху.

Через цей моральний нігілізм, культ Великих Древніх можна класифікувати як частину Шляху Лівої Руки (або ж т.зв. “Sinister Tradition”), доктрини, що походить зі Сходу та відкидає ортодоксальну мораль. Найяскравішим прикладом Шляху Лівої Руки є Тантризм, Індуїстська єресь, послідовники якої вживають у своїх ритуалах заборонені ортодоксальним Індуїзмом речовини, та практикують сексуальні ритуали з жінками – ритуали, що розглядаються в якості йогічної репрезентації взаємовідношень між чоловічим та жіночим космічними принципами (Шивою та Шакті). В Індії це називається Вама-Марґа, «Лівий Шлях» (з Санскриту); згідно з Кеннетом Ґрантом, західним посвяченим, якого ми ще згадаємо нижче, ця традиція «має таку назву, оскільки вона включає використання жінок та/або певних органічних речовин, які загалом є забороненими» (40). Звідси – інтерес західних сатаністів до цього напряму.

Культи Ктулху

1. Кеннет Ґрант і Культ Тіфона

Людиною, в найбільшій мірі відповідальною за вибудовування навколо Ктулху окультної системи, вважається британський окультист Кеннет Ґрант, один з декількох претендентів на мантію Алістера Кроулі після смерті останнього в 1947 р. (41). Ґрант мав перевагу над іншими: він зустрічався з Кроулі, та листувався з ним у якості його учня. Ґрант також практикував магію сіґіл вже згаданого О. О. Спейра; звідси синтез двох систем з додаванням третього елементу – Ктулху – в результаті чого з’явилася т.зв. «Тіфоніанська Телема». Ґрант створив «Тіфоніанський» ОТО в 1955 р. (42), в якості наступника окультної організації, очоленої Кроулі в 1922 р. (43). Бажання Ґранта очолювати власну версію ОТО, названу «Тіфоніанською» на честь Єгипетського темного бога Сета (44), вилилося в непередбачувану серію конфліктів стосовно права на наступництво після смерті Кроулі.

Ґрант досить багато зробив, намагаючись примирити фантастичні жахи Лавкрафта з древніми міфічними сутностями; Ґрант, як і інші, вважав, що Лавкрафтівський древній (вигаданий) гримуар, «Некрономікон» – це легітимний езотеричний текст, що існує в областях астралу чи акаші, та який був отриманий Лавкрафтом уві сні. Ґрант про це пише: «як я вже продемонстрував… типово для Блаватської (45), Мезерса (46), Кроулі (47), Лавкрафта та інших читати гримуари акаші…» (48).

 

Ґрант згадує Лавкрафта й Кроулі в якості частин однієї міфологічної та окультної системи, він інтерпретує Книгу Закону (Liber Al) Кроулі в якості «Книги Закону Великих Древніх; це – гримуар, що містить ключі для взаємодії людей з Ними» (49). Тож, проза Лавкрафта вважається легітимною частиною окультної традиції, причому важливою для Ґранта та інших; інтерпретації снів становлять вагомий аспект окультного, шаманічного та релігійного досвіду від древності до сучасності – ми можемо включити сюди сни та видіння пророків, з яких складаються Старий та Новий Заповіти (50). Лавкрафт звертається до видінь як до частих і мимовільних деталей його снів, в той час, як окультисти довго та наполегливо прагнуть досягти того ж самого шляхом складних магічних формул. Так, «Потік Айваса» Кроулі (51), «Культ Зос Кіа» Спейра (52) та «Культ Ктулху» Лавкрафта – це різні маніфестації однієї формули – тієї, що контролює сни (53). Ґрант специфічно згадує Лавкрафта як мага:

«Кожен з цих магів жив у контексті міфології космічних снів, яку вони, деяким чином, застосовували чи переносили на людину з інших вимірів. Формула контролю над сном в якомусь сенсі використовується всіма талановитими митцями, і лише небагатьом вдається настільки зблизити людську свідомість з іншими сферами» (54).

Відмінність у тому, що Лавкрафт був раціоналістом з середнього класу, якому ці видіння здавалися злими та моторошними. Як пояснює Ґрант, Лавкрафт тримався осторонь «Переходу через Безодню», і тому він не міг сприймати свої сни у магічному контексті та утримуватися від моральних суджень щодо добра і зла. Ґрант зазначає:

«Властивості зла, якими Лавкрафт наділяє божеств свого Культу Ктулху та інших міфів – це результат спотворення його ж знань через призму суб’єктивізму, і я вже продемонстрував у іншому місці, як ці образи постають у не настільки деформованому вигляді в якості надзвичайно близьких до актуальної ідентичності з кроуліанськими божествами – Шайтаном Айвасом та іншими, згаданими в Книзі Закону» (55).

Ґрант досить спантеличує тих фанатів Лавкрафта, які стверджують, ніби оповідання їхнього улюбленого автора повністю ориґінальні й не є маніфестаціями протяжної окультної традиції; для Ґранта ж, статус Лавкрафта не тільки не применшується, але набуває навіть більшої цінності, коли Ґрант розкриває в ньому канал космічних сил епохального чи еонічного значення (56).
Ґрант пише, що Лавкрафт відчув у своїх снах – але в запереченій формі – той самий «Потік», що й Кроулі, про якого Лавкрафт навіть не чув; Ґрант пропонує низку збігів між міфологією Ктулху та міфами Кроулі:

Лавкрафт: Аль-Азіф, книга Араба;
Кроулі: Al vel Legis, Книга Закону.
Лавкрафт: Великі Древні;
Кроулі: Великі Сутності Ночі.
Лавкрафт: Йоґ-Сотот;
Кроулі: Сат-Тот, Сат-Тіфон.
Лавкрафт: Ґноф-Хек (істота, вкрита хутром).
Кроулі: Коф-Ніа (Варварське ім’я в Книзі Закону).
Лавкрафт: Холодна Пустка (Кадат);
Кроулі: Блукач у Пустці (Хадіт).
Лавкрафт: Ньярлатхотеп (бог, якого супроводжують «безглузді флейтисти»);
Кроулі: «В самотності моїй пролунав звук флейт», кн. VII).
Лавкрафт: Непереможна міць, пов’язана з Ньярлатхотепом;
Кроулі: Проникливий аромат Пана (кн. VII).
Лавкрафт: Великий Ктулху помер, але спить у Р’льєху;
Кроулі: Первинний Сон, у який занурені Великі Сутності Ночі.
Лавкрафт: Азатот («сліпий та безглуздий Хаос в центрі нескінченності»);
Кроулі: Азот, алхімічний розчинник: «Тот, Меркурій: Хаос – це Хадіт в центрі нескінченності (Нюїт)».
Лавкрафт: Безликий (Бог Ньярлатхотеп);
Кроулі: Безголовий.
Лавкрафт: П’ятикутна зірка, вирізьблена з сірого каменю;
Кроулі: Зірка Нюїт – п’ятикутна зірка з колом посередині. Ґрант пояснює: «сірий – це колір Сатурну, Великої Матері, чиєю формою є Нюїт» (57).

Стосовно цих відповідностей, якими б натягнутими вони не здавалися непосвяченому, Ґрант зазначає:

«Таблиця є цікавою, оскільки вона демонструє, наскільки подібно і при цьому відмінно виявлялися певні архетипічні патерни Нового Еону. В той час, як Кроулі не виходив з жодних моральних переконань, для Лавкрафта ті ж мотиви асоціювалися з жахом та злом» (58).

Можна заперечити Ґрантові, який занадто багато уваги приділяє пов’язаній з моральною риґідністю нездатності Лавкрафта прийняти посвячення чи досягти окультного розуміння свого підсвідомого досвіду; як зазначає Джоші, Лавкрафт не справляє враження людини з хоча б якимись моральними стереотипами; швидше, він, подібно до Ніцше, вважав, що Всесвіт існує «поза добром та злом».

2. Мішель Бертьо та Лавкрафтівський Шабаш

Бертьо – це чиказький практик «Ґностичного Вуду» – синтезу Телеми та Лавкрафта – який вельми цікавився Кеннетом Ґрантом. Бертьо головним чином відомий в світі езотеризму як Майстер Культу «La Couleuvre Noire», «Чорна Змія», та як керівник «Монастиря Семи Променів» (59). Ґрант написав Бертьо про «встановлення контакту з «Глибоководними», страхітливими блукачами Потойбіччя, яких Лавкрафт так сильно наблизив до землі в своїй жахливій прозі» (60).

Лавкрафтівський Шабаш – це гілка Культу «La Couleuvre Noire», очолювана «жрицею Культу Чорної Змії» (61). Практика там базувалася на сексуальній магії, яку можна назвати версією Тантри Шляху Лівої Руки, «структурованої згідно з базовим законом сексуальної полярності» – жіночий принцип репрезентувався морською козою, що астрологічно відповідає Козерогові, «морській Шакті», яка зустрічається з чоловічим принципом Козла, «Морського Звіра» – Лавкрафтівського Шуб-Ніґґурат, Козла з Тисячею Юних (62).

Ґрант стверджує, що, згідно з Оґюстом Дерлєтом, продовжувачем літературної традиції Лавкрафта, деякі місця у Вісконсині (там Дерлєт заснував своє видавництво) «містять специфічні зони сили Ктулху», найбільш потужні з яких сконцентровані в покинутому озері. Цей регіон часто відвідував Бертьо зі своїми послідовниками – і закликав там «Глибоководних», чий вихід на поверхню землі знаходився якраз в озері. Обряди проводилися за сприятливих астрологічних умов – тоді «Глибоководні», як стверджувалося, «набували повністю відчутного єства». Перфоменси, як частина церемоніальної магії, включали використання малюнків та статуй морських чудовиськ, черепах, амфібій і т.п., що освячувалися жіночими сексуальними флюїдами жриці. Спеціальний пісноспів, що виконувався креолізованою французькою, мав виключно потужний ефект (63).

3. Церква Сатани

Не заглиблюючись до поля визначень, можна припустити, що читач загалом відчуває, наскільки близькою є Міфологія Ктулху для Західної, або Юдео-Християнської, концепції сатанізму та зла в звичному використанні цих слів – хоча Кроулі з Ґрантом і могли б сказати, що поняття «Сатанізм» є завузьким для їхніх систем. Втім, арабське слово «Шайтан» все ж з’являється в космології Телеми, особливо – в її версії, запропонованій Ґрантом (64). Людство протягом своєї історії, протягом взаємопроникнення етносів та культур, створило концепцію «добра і зла», потребуючи її для організації свого життя на засадах продуктивного об’єднання. Табу та заповіді з божественними санкціями було розроблено для того, щоб створити суспільство завдяки самому фактові існування таких заборон. Лавкрафт бачив свої жахіття в якості фігур, що уособлювали повністю неґативне, зле чи противне життю начало в тому ступені, в якому він вірив, що «добро та зло» за визначенням є інструментами соціального конструювання. Кроулі, Ґрант та сатаністи запропонували ідею, ніби космос являє собою гру між полярностями, і «зло» чи «неґацію» репрезентує в Юдео-Християнській традиції Сатана, «обвинувач та супостат»; для окультистів, подібних вищеназваним, Сатана являє собою необхідну частину космології, без якої все застигне в нерухомості (65). Протягом пізнього ХІХ ст., Сатана навіть здавався деяким політичним бунтівникам також героїчним, архетипічним «космічним бунтівником» (66).

У випадку культистів Ктулху, важко побачити хоча б якийсь відтінок «повстання» чи «єресі» у фанатичному прагненні до ймовірного відновлення панування Великих Древніх над Землею. Єдиним натяком на те, яким буде режим, що Великі Древні збираються запровадити, є згадка про масовіші та жахливіші вбивства, ніж сьогодні – асоціація, швидше, виникає зі сценами з нової версії фільму «Війна Світів» (67), де вся земля заллята кров’ю та кишками, оскільки прибулі «боги» (?) влаштували святкову різанину людства – але така картина є досить далекою від романтичного образу ХІХ ст.: Мілтонівський Люцифер на троні править звільненим людством – ієрархічним та організованим суспільством, проект якого запропонував Кроулі. Незважаючи на спроби окультистів надати позитивний та навіть звільнюючий відтінок поверненню та владі над Землею Великих Древніх, Філ Хайн пише значно реалістичніше:

«Великим Древнім служать багато людських та нелюдських культів у диких та усамітнених місцях, від «деґенеративних» жителів боліт до незліченних «інцестуозних» Ветлі з вигаданого регіону міста Данвіч. Ці культи безперервно готуються як до повернення Великих Древніх, так і до того, щоб за потреби примусити замовчати будь-кого, хто досягне мерзенної таємниці існування Великих Древніх.

Повернення Великих Древніх передбачає, як Вілбур Ветлі каже в «Жаху з Данвіча» (68), «очищення» Землі. Мова йде про очищення її від людства, якщо не брати до уваги декількох послідовників та рабів. Це апокаліптичне твердження може реалізуватися як метафорично, так і у вигляді дійсної фізичної катастрофи – можливо, глобального ядерного вибуху? Ймовірно, Лавкрафт хотів підкреслити, що для Великих Древніх знищення людства має на меті не більшу вагу, ніж для нас – витирання води зі столу. Незрозуміло точно, чому Великі Древні бажають повернутися на Землю, але ми можемо припустити, що Земля для них просто знаходиться неподалік і від бару, і від автобусної зупинки!

Лавкрафт дуже ретельно наголошує на тому, що більшість з Великих Древніх є, фактично, бездумними, «безглуздими богами». Лише божевільні та деґенерати можуть вклонятися їм щиро. Виключно Ньярлатхотеп, Повзучий Хаос, має подобу людського розуму» (69).

Може здатися, що Філ Хайн, описуючи Великих Древніх в якості не вчителів людства, але «безглуздих богів», чиї слуги – дурні, і чиєю єдиною зрозумілою ціллю є знищення людства, окрім зграйки заляканих виродків – може здатися, що він є впевненим противником Культу Ктулху серед окультистів, але Хайн якраз є одним з головних членів Езотеричного ордену Даґона (70), який ми розглянемо згодом.

Тож, немає нічого дивного в тому, що люди, називаючи себе сатаністами, ґрунтовно цікавляться Міфологією Ктулху. Найвідомішою маніфестацією сучасного сатанізму є Церква Сатани, заснована у Сан-Франциско Антоном Ла Веєм (1966 р.) (71). Центральним виразником Міфології Ктулху в Церкві Сатани був Майкл Аквіно, Маг 4 ступеню в ієрархії Церкви, тобто, заступник Ла Вея. «Біблія Сатани» Ла Вея (72) стала бестселлером, і Ла Вей разом з Аквіно написав ще й «Сатаністські Ритуали» (1972 р.) (73).

Ктулхіанські глави Аквіно в «Сатанінських Ритуалах» включать в себе частину, присвячену метафізиці Лавкрафта, «Церемонію Дев’яти Кутів» та «Поклик Ктулху». Жодному предмету не приділяється стільки уваги в «Сатанінських Ритуалах», як Ктулху.

Аквіно зазначає, що Лавкрафт написав «найпереконливіші, й тому найстрахітливіші приклади жахливої прози в сучасні часи» (74). Аквіно в своєму есеї, присвяченому метафізиці, намагається представити Лавкрафта як філософа, незважаючи на презирство, з яким той ставився до будь-якої метафізики. Аквіно інтерпретує фаустівську тему людського потягу до знань, як потяг до самопізнання та катаклізму, репрезентованого Великими Древніми:
«Ця тема постійного взаємовідношення між конструктивним та деструктивним аспектами людської особистості формує ключовий момент доктрин Сатанізму, в той час, як теїзм стверджує, ніби цілісність індивіда може бути досягнена завдяки запереченню плотського та покірності моралі» (75).

Аквіно намагається представити Ктулхіанських чудовиськ як дещо доброзичливе стосовно людства, як вчителів, що не потребують жодного поклоніння, окрім пробудження шляхом фестивалів. Аквіно пропонує читачеві порівняти Ктулхіанські фестивалі з «елементами раболіпства», характерними для Християнства та інших релігій. Тут знову відроджується романтичне розуміння диявола ХІХ ст. в якості космічного бунтівника та вчителя людства. Також, в якомусь сенсі, тут наявна відсилка до божественних істот, «Спостерігачів», які стали «Падшими Янголами» після бунту проти Яхве під керівництвом Азазеля (Сам’язи), та зійшли на Землю не лише для того, щоб зустрітися з доньками людськими, яких вони покохали, давши початок могутньому потомству (76), але й для того, щоб навчати людство всім мистецтвам цивілізації.

Аквіно розкриває цю тему, стверджуючи, ніби Лавкрафт хотів показати, що Великі Древні «ніколи не визначені стереотипами добра чи зла; вони постійно коливаються між милістю та жорстокістю». В противагу цьому, можна згадати, що Кеннет Ґрант наполягав на розумінні тих жахливих створінь Лавкрафтом в якості суцільно злих, руйнівних та повністю чужих для людської свідомості. Протагоніст кожного оповідання «порушує всі розважливі заборони» в своїй фаустівській жадобі до знань.

У згаданій праці Аквіно також розглянув два Ктулхіанські ритуали. «Церемонія Дев’яти Кутів» (77) має виконуватися «в зачиненій кімнаті без викривлених поверхонь», освітленій жаровнею або світильником, поставленими перед вівтарем, на якому знаходиться трапецієвидний знак. Усі святкуючі одягають маски, щоб приховати риси своїх облич. Аквіно розробив «Юґґотичну мову», щоб підсилити заклинальну атмосферу обряду: так, головний святкуючий говорить цією мовою, всі ж інші учасники відповідають своїми повсякденними мовами. Сутності, які заклинають, це: Азатот – «великий центр космосу»; «Йоґ-Сотот, «володар вимірів»; Ньярлатхотеп, «чорний князь межі»; та Шуб-Ніґґурат, «батько Світу Жахіть». Викликавши Дев’ять Кутів, кожен з яких репрезентує підвладне одному з Великих Древніх космічне тіло, святкуючий проголошує, що «собак вже спущено до межі, і ми не пройдемо; але прийде час, коли собаки вклоняться нам, і мавпи заговорять язиками безрогих. Шлях – це Йоґ-Сотот, а Ключ – Ньярлатхотеп. Слава Йоґ-Сототові, Слава Ньярлатхотепові!» (78).

Ритуал, описаний в Аквіновому «Поклику Ктулху», виконується в усамітненому місці «поряд з великим водоймищем», переважно – темною хмарною ніччю, коли вода неспокійна. Головний святкуючий грає роль Ктулху, а інші учасники оточують велике багаття. Учасники закликають різноманітних божеств води, включаючи Кракена, Посейдона, Тіфона, Даґона, Нептуна, Левіафана, Мідґарда та Ктулху (79).

Певна позитивна деталь, про яку пише Аквіно, вбачається тоді, коли учасники співають в унісон, що Ктулху перейшов крізь Безодню, щоб блукати Землею, і «навчив мавп [людство] сміятися та грати, вбивати та кричати». Ймовірно, так Аквіно уявляє собі шалену утопію, описану Fr. Tenebrous з посиланням на «Поклик Ктулху» Лавкрафта – коли Великі Древні навчать людство новим способам вбивати один одного, певно, це буде новою версією того, чому вони вже вчили людей тисячі років тому.

Учасники стверджують в унісон: «я танцював і я вбивав, я сміявся з мавпами, і в Р’льєху я помер, щоб бачити сни володаря площин та кутів». Ритуал завершується відмовою від Християнського Бога як від «бога смерті», якого буде повалено після повернення Великих Древніх.

В статті для журналу «Нікталопи» (80), Аквіно пояснив, що «Юґґотичну» мову він створив на основі заклять, які Лавкрафт наводить у «Поклику Ктулху»: «Ф’нґлуй мґлв’нафх Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн». У такому винаході, що базується на одній фразі, немає жодного шахрайства, згідно з окультними традиціями. Всі подібні «магічні мови», за винятком вже забутих та древніх мов, які застосувалися для магічних потреб, є штучними винаходами, як і всі магічні алфавіти. Саме через цю чужорідність, нетиповість, вони й можуть використовуватися для закликання певних сутностей. На більш загальному рівні, Католицька Меса може мати такий самий ефект для тих, хто не знає латини. Найвідомішою окультною мовою є Єнохіанська, сформована Єлизаветинським вченим, доктором Джоном Ді, навколо якого вибудовувалася вся система магії з тих часів, коли «Золотий Світанок» відродив її в Англії в кінці ХІХ ст. Назва – «Єнохіанський» – говорить про те, що це була мова янголів, і Ді стверджував, ніби він віщував, використовуючи Єнохіанську мову та сиґіли, і встановив зв’язок з Єнохіанськими жителями інших планів. Можна вважати, що Єнохіанська мова дійсно є надприродною мовою, яку Ді отримав, або ж – що Ді її сам створив: в обох випадках, вона залишається дуже ефективною в плані евокації (81). Більш звичною формою евокативної мови є «ґлосолалія», що практикується деякими прочанами Церкви П’ятидесятників. Декілька десятиліть тому я чув, як вони говорять різними мовами – тоді це мене потішило; втім, нещодавно один п’ятидесятник відносно раціонально пояснив мені, що ця практика є досить ефективною; він стверджував, що, протягом її застосування, загалом успішно вдається увійти до зміненого стану свідомості – як завдяки мантрам, що використовуються в медитаціях східних релігій.
Аквіно також пояснює, що «Дев’ять Кутів» – це п’ять точок пентаґрами та чотири кути «φ-трапецоїда» чи п’ятикутника всередині пентаґрами (82).

В 1972 році – році, коли було опубліковано «Сатанінські Ритуали», Аквіно написав у газеті Церкви Сатани «Роздвоєне Копито» статтю, в якій намагався ідентифікувати місцезнаходження Р’льєху (83). Аквіно визначив, що це – Нан-Мадол, Понапе (Мікронезія); саме туди прямував морем капітан Ахаб Марш в оповіданні «Тінь над Інсмутом» (84). Величезні та загадкові кам’яні стіни Нан-Мадолу, які досі хтось населяє, як кажуть остров’яни – це переконливе місце, оскільки воно відповідає головним рисам описаного Лавкрафтом Р’льєха (острів у Тихому Океані з загадковими мегалітичними структурами). Аквіно стверджує, що місцеві леґенди розповідають, ніби місто побудувала раса богів, Анті-Арамач, «що зійшли з неба у величезних каное» – величезні ж камені, з яких вони склали місто, також впали з небес.

Аквіно, як і Ґрант, зробив спробу провести об’єктивні паралелі з образами Лавкрафтівської міфології Ктулху, однак, якшо Аквіно робить це в якості самоцінної інтелектуальної вправи, то Ґрант надає буквального значення міфу, розуміючи його в якості відлуння справжніх древніх традицій, культів та міфів, які в багатьох випадках походять з демонології Єгипту та Шумеру.

4. Езотеричний Орден Даґона

Езотеричний Орден Даґона (ЕОД), названий на честь спільноти з «Тіні над Інсмутом» Лавкрафта (85), було засновано в 1981 р. Рендольф Картер набув сутності «мисленнєвої форми», що існувала в світі снів (астральній області) навіть за життя Лавкрафта, очікуючи моменту, коли можна буде проявитися в людській свідомості. Це сталося в 1960х рр. під час наркотичного сп’яніння одного хлопця на ім’я Стівен Ґрінвуд (86), який після того прийняв ім’я та особистість Картера, та опублікував «Маніфест Еону Ктулху», спричинивши тим самим створення Храму Даґона, з якого й виник ЕОД.

Ґрінвуд (він же Рендольф Картер) проголосив власний Еон, як Кроулі – Еон Гора, а Аквіно – Еон Сета; нумерологічне значення цього Еона – «Потік 23», рівний Хаосу, або ж Каосу, і репрезентований Великим Древнім на ім’я Азатот (87).
В 2007 р. Обед Марш, представник Вищої Ради Храму Даґона, поїхав до Англії, де зустрівся з Маклом Стейлі з Тіфоніанського ОТО Ґранта; так, ЕОД став філією Тіфоніанського ОТО (88).

ЕОД інтерпретує таємничі ідеї Лавкрафта так само, як і інші окультисти: мовляв, відомості Лавкрафта про Великих Древніх – це частина першопочаткової традиції, аде сам Лавкрафт не був здатен «Перейти Безодню» (89) та стати адептом.
ЕОД поєднує в собі Телему, Вікку, Тантру, і, подібно до Ґранта, виводить свою традицію з Шумеру та Єгипту, а також – з зоряного культу, розташованого на Сиріусі, Собачій Зірці, яку Ґрант ототожнював з Сетом (90).

ЕОД базується на вільній самоініціації, що включає три ступені: Неофіт, Посвячений та Адепт (91).

Особливою деталлю ЕОД є то факт, що в цьому ордені об’єдналися головні представники низки первинних магічних систем та/або організацій, зокрема: Кеннет Ґрант, який підкреслював свій важливий внесок у формування ЕОД, та «люб’язно підтвердив своє почесне членство»; Макл Стейлі, спікер Тіфоніанського ОТО Ґранта; Ніколай де Маттос Фрісвольд з Ґностичної Католицької Церкви (92); Філ Хайн, вже згаданий, філософ та Маг Хаосу; Джон Беланс із британської індустріальної групи «Coil»; Нема – засновниця Магії Маат (93); Майкл Аквіно, вже згаданий автор лавкрафтівських елементів у Церкві Сатани, та засновник Храму Сета (94); а також – багато письменників, видавців, режисерів та художників

Тож, ЕОД включає в себе представників Телеми, Магії Хаосу, Індустріальної субкультури, Магії Маат та Сетіанства.

Некрономікон

Існувало декілька спроб представити на розгляд проникливому окультному загалу окремі версії «Некрономікону», книги з оповідань Лавкрафта, забороненого гримуару, де описано, як закликати Великих Древніх. Як і можна було очікувати, Кеннет Ґрант намагався довести об’єктивне існування «Некрономікону» в якості книги, що існує на астральному плані та може бути досягненою шляхом окультних практик чи снів – як це і сталося поза волею Лавкрафта.

Вперше «Некрономікон» згадується Лавкрафтом в оповіданні «Пес», написаному в 1922 р. та опублікованому в 1924 р. Головні герої – це неназваний чоловік та його любий друг Сент-Джон (тепер вже пошматований): обидва так змучилися від свого фаустівського пошуку зла та занепаду, що почали розкрадати гробниці, збираючи диявольські древності.

«Лише похмура філософія декадентів могла нас задовольнити, але й це було можливим лише за умови поступового збільшення ступеню нашого заглиблення в неї. Бодлер та Гюйсманс з часом вичерпали наші гострі відчуття, і для нас залишився лише безпосередній збудник, що породжується неприроднім особистим досвідом та пригодами. Це було моторошною емоційною потребою, що вела нас огидним шляхом, який навіть у своєму нинішньому страху я згадую з ганьбою та відразою – мерзенна крайність людської наруги, відразлива практика розкрадання могил» (95).

Розкопане тіло належало сатаністу, похованому 500 років тому: на ньому був амулет, прикрашений знаками, що нагадували символи з «Некрономікону», книги, яку Лавкрафт презентував своїм читачам у досить однозначний спосіб:
«Чужим, безперечно, був він для всіх мистецтв та літератури, здоровим та врівноваженим читачам відомої; однак, ми впізнали в ньому предмет, на який натякалися в забороненому «Некрономіконі» божевільного араба Абдула Альхазреда; страшний символ душі культу пожирачів трупів з недосяжного Ленґу, що в Центральній Азії. Занадто добре ми розгледіли потворні риси, описані старим арабським демонологом; риси, як писав він, змальовані з певних темних надприродних маніфестації душ тих, хто мучив та гриз мерців» (96).

Лавкрафт писав і про походження Некрономікону, стверджуючи, що ориґінальною назвою книги є «Аль-Азіф» – «слово, що використовується арабами для відтворення нічних звуків (їх видають комахи), що вважаються виттям демонів» (97).

«Працю створено Абдулом Альхазредом, божевільним поетом з Сани (Ємен), чия творчість імовірно припадала на часи династії Омейядів (біля 700 р. н.е.). Він відвідав руїни Вавілону, підземні сховки Мемфісу, та провів десять років на самоті у великій південній пустелі Аравії – Роба-ель-Халі («Порожній простір») древніх, або ж Дехна («Червона») сучасних арабів – де, як вважається, перебувають злі духи-вартові та чудовиська смерті» (98).

Абдул Альхазред написав «Аль-Азіф» в Дамаску та помер чи зник у 733 р. н.е.; вважається, ніби його схопив невидимий демон посеред білого дня на очах в безлічі переляканих очевидців; перед тим від багато років прожив у божевіллі, «вклоняючись невідомим сутностям, яких він називав Йоґ-Сототом та Ктулху».
В 950 р. н.е. «Азіф» перекладено грецькою мовою під назвою «Некрономікон» Федором Філєтом Константинопольським, а після того, протягом Середньовіччя, з’явилися латинський та іспанський переклади (99).

Завдяки досить переконливій історичній хронології, запропонованій Лавкрафтом, «Некрономікон» став предметом багатьох спекуляцій, базованих на визнанні його дійсного існування.

Видавництво “Avon Books”, опублікувавши цей жахливий документ, буквально звело всіх з розуму самим фактом існування книги, вже не кажучи про можливість практикування описаних в ній обрядів; у 1980 р., за ініціативою Германа Слейтера, власника книгарні «Magickal Childe», а також самого видавця, на Манхеттені вийшло друге видання книги (перше було зроблено в 1977 р. книгарнею Слейтера). Це сталося завдяки мисленнєвій формі, що заволоділа свідомістю Л. К. Бернза, видавця; вона змусила його навідатися до книгарні Слейтера, і розпитати «ошалілого власника» стосовно манускрипту «Азіфу». На щастя, Бернз довго шукав справжній «Некрономікон», про існування якого він знав з дитинства. Манускрипт дістав «Сімон», який мав документацію, достатню для підтвердження автентичності «Азіфу» (100). У виданні з усією очевидністю продемонстровано, що текст стосується Телеми; передмова до другого видання закінчується відсилкою до «Нової Епохи Коронованої та Переможної дитини, Гора, народженого не в плазуванні під Віфлеємом, але – всередині нас в ту мить, коли ми перемагаємо чатуючий в наших душах страх» (101).

Ця версія «Азіфу» викликала значно більше зацікавлення, незважаючи на те, що перед тим жахлива книга вже публікувалася; одразу ж з’явилася величезна кількість досліджень, присвячених месопотамським та іншим паралелям, що нагадували підхід Кеннета Ґранта:

«Надзвичайно важливим для дослідників окультизму є той факт, що ці божества мали дійсних відповідників, щонайменше, за іменами, серед божеств шумерської Традиції, тієї Традиції, яку, як здавалося Магові Алістеру Кроулі, варто було «відкрити заново» (102).

Ось порівняльна табличка відповідностей, що існують між іменами, використовуваними Лавкрафтом, Кроулі та шумерами:

Ктулху – Великий Звір «CTHAH» 666 – Кта-лу; Азатот – Айвас – Азаґтот; Шуб Ніґґурат – Пан – Шуб Ішніґґараб; Потойбіччя – Безодня – Абсу; Йа! – ІО! ІАО! – ІА, ЕА; П’ятикутна сіра Вирізьблена Зірка – Пентаґрама – Ар; Vermis Mysterius – Змій – Ерім (103).

«Некрономікон» видавництва “Avon Books” містить декілька сотень сторінок заклять, замовлянь та сіґіл. Знов цікавою деталлю, зокрема, є той факт, що книга в багатьох своїх частинах є списаною з вавилонської міфології, та включає імена божеств, таких, як Інанна, Іштар, Енкі, Мардук та інші, що ідентифікуються в контексті Міфології Ктулху як Старші Боги, які перемогли Великих Древніх; аналогом у Вавілонському Міфі про Творення світу є перемога Мардука над драконом Тіамат. Це, однак, не стосується т.зв. “Urilia Text”, або ж «Книги Хробака», яка дає диявольському адептові закляття Ктулху: в ним містяться «формули, завдяки яким месник здйснює свої Обряди». Ті закляття використовуються «таємними прислужниками» істот, переможених Мардуком: так, автор ідентифікує Тіамат. «Древнього Хробака», з вбитим Мардуком Кутулу, «який не лежить мертвий, але спить» – саме так Лавкрафт описує Ктулху (104). Демони, яких закликають, належать до шумеро-вавилонської традиції; серед них Хумбаба (105), Пазузу (106) та Ліліт (107).

Якщо прийняти Тіамат в якості дракона або ж великого хробака з первородного хаосу та частково моря з месопотамських леґенд, переможеного Мардуком (108) – тоді аналогії між цими месопотамськими міфами та лавкрафтіанською темою Великих Древніх, переможених Старшими Богами, здаються достатньо близькими: так, міфологія Ктулху може породити робочу систему окультної теорії та практики. В усякому разі, вона захопила уяву достатньої кількості ктулхіанців-початківців, через яких Церква Сатани створила вебсайт, аби «відповідати на величезну кількість електронних листів, які Церква Сатани постійно отримує стосовно цієї вже згаданої книги, «Некрономікону» – її історії та автентичності» (109). Чоловік, що відповідає на ці листи – Пітер Ґілмор, який прийняв роль Високого Жреця після смерті Лавея – стверджує, що він спілкувався з Германом Слейтером з “Magickal Childe” стосовно книги, і той сказав Ґілмору, що велика кількість запитів щодо існування «Некрономікону» ясно продемонструвала великий популярність книги на ринку:

«Книга, сфабрикована загадковим Сімоном – це майстерне поєднання псевдо-шумерських та ґотичних ритуалів з іменами, що мали б нагадувати вигаданих Лавкрафтом богів-чудовиськ. Значно важливішою деталлю для багатьох чорних магів-початківців, які купили значну кількість екземплярів, був факт наявності в книзі справжніх обрядів та достатньої кількості таємничих сіґіл. Цього було більш ніж достатньо для того, щоб обдурити довірливих покупців: книга й досі чудово продається» (110).

В усякому разі, в контексті сатанізму Лавея, все це, звісно, не означає, що «Некрономікон» Сімона не має цінності. Цього не можна стверджувати хоча б тому, що ритуалам Лавея, включаючи лавкрафтівські ритуали, створені Аквіно для «Сатаністських Ритуалів»Лавея (також опублікованих “Avon Books”) також передують аналогічні вступні історії, що не в більшому й не в меншому ступеню відповідають реальності, ніж історія, пов’язана з книгою Сімона. Ґілмор пропонує просто не обманюватися ідеєю, ніби ритуали є автентичними та дійсно потаємними, але звертати увагу лише на їхнє практичне застосування, на їхню здатність змінювати людську свідомість. Це узгоджується з єством сатанізму Лавея, за яким, на відміну від шкіл, створених Кроулі, Ґрантом та іншими, викликані сутності є символічними, і не мають об’єктивного існування на жодному з планів. В цьому сенсі, Сатанізм Лавея є формою «атеїзму» з ритуальною діяльність, яка не претендує на щось, окрім статусу «психодрам» (111).

Висновок

Толкієн вважав свою трилогію «Володар Перснів» джерелом нової міфології Британії, завдяки якій він хотів розгорнути спротив матеріалізму та індустріалізму, маючи непохитні моральні переконання стосовно ведення шляхетної війни проти «зла», інспірованої язичницьким етосом Англії та Північної Європи; в той самий час, Лавкрафт був абсолютно інакшим. Він був раціоналістом, і відкидав будь-які припущення стосовно космічних чи моральних наслідків своїх оповідань та нічних жахів, що надихали його на творчість. Незважаючи на це, міфологія Лавкрафта набула власного життя саме в такий спосіб, як це було властиво для критикованої Лавкрафтом активізації таємничо-релігійних та міфічних відроджень його ж власних часів. Зовсім не дивує той факт, що міфологія привернула до себе збочену зацікавленість окультистів, заглиблених у «темні» та «хаотичні» сторони життя та космосу. В оповіданнях Лавкрафта міститься достатньо натяків, з яких можна вивести повноцінну окультну теоретичну та практичну систему – особливо за умови синтезу з іншими темними формами окультизму, наприклад, з кроуліанством. Оскільки окультизм (а в ширшому контексті – феномен релігії взагалі) у великій мірі з незапам’ятних часів базується на снах, інтерпретаціях снів, та видіннях, що зазвичай спеціально викликалися шляхом певних ритуалів чи наркотичних речовин, закономірним є висновок, до якого прийшла частина окультистів: Лавкрафт мимоволі потрапляв на астральний план (туди, що Юнґ характеризував як «колективне несвідоме»), в місце, де перебуває безліч пережитків (придушених у несвідоме на світанку людства) в постійному очікуванні свого пробуждення у свідомості. Чи можна називати такі архетипи богами та дияволами – питання зі сфери семантики та морального релятивізму. Міфологія Лавкрафта настільки ж легітимна – або ж навпаки – як і будь-яка інша форма окультизму чи містицизму, і якщо вона має достатній вплив на психіку – її ефективність як мінімум дорівнює ефективності інших систем, як старих, так і нових.

НОТАТКИ

1. J. G. Frazer, The Golden Bough: A Study in Magic and Religion (London: Macmillan, 1987), 11.
2. Приклад «таблички відповідностей» можна знайти у виданні: «Aleister Crowley, 777 and other Qabalistic Writings» (Maine: Samuel Weiser, 1986), 2-38.
3. Alex Owen, The Place of Enchantment: British Occultism and the Culture of the Modern (London: University of Chicago Press, 2004), p. 67.
4. Nevill Drury, Music for Inner Space: Techniques for Meditation and Visualisation (Sydney: Prism Press, 1985), ‘Foreword’.
5. Adrian Savage, An Introduction to Chaos Magick (New York: Magickal Childe, 1988).
6. Магічний символ.
7. Лист Карла Юнґа до пацієнта. Gerhard Adler and Aniela Jaffe (eds.) Selected Letters of C. G. Jung (Princeton University Press, 1973), p. 459.
8. Дан.:5.
9. Pat Zalewski, Gold Dawn Enochian Magic (Minnesota, Llewellyn Publications, 1990).
10. Fra. Tenebrous, Cults of Cthulhu: H P Lovecraft and the Occult Tradition (Daath Press, 1993), 9.
11. Езотеричний Орден Даґона, http://www.esotericorderofdagon.org/
12. Fra. Tenebrous, Cults of Cthulhu, p. 5.
13. S. T. Joshi, Introduction to An Epicure in the Terrible: A Centennial Anthology of Essays in Honor of H. P. Lovecraft (Rutherford, New Jersey: Fairleigh Dickinson University Press, 1991), II.
14. S. T. Joshi, ibid., quoting Lovecraft.
15. Owen Davies, Grimoires: A History of Magic Books (Oxford: Oxford University Press, 2009), p. 266.
16. Owen Davies, ibid., p. 265.
17. Margaret Murray, The Witch-Cult of Western Europe, 1921.
18. Margaret Murray написала «Передмову» до фундаментальної праці Ґарднера (1954 р.) «Witchcraft Today» (New York: Magickal Childe, 1982), pp. 15-16.
19. Joseph Glanvill, Saducismus Triumphatus, 1681.
20. Remigius, Daemonolatreia, 1595.
21. Owen Davies, p. 265.
22. Owen Davies, p. 266.
23. George Hay (ed.) The Necronomicon: The Book of Dead Names (London: Skoob Books, 1992), Robert Turner, ‘The Necronomicon: A Commentary’, p. 69.
24. H. P. Lovecraft, ‘The Call of Cthulhu’, Weird Tales, Vol. 11, No., 2, February 1928, Miskatonic University,http://www.yankeeclassic.com/miskatonic/library/stacks/literature/lovecraft/stories/callcthu.htm(accessed on September 29, 2010).
25. Ibid.
26. Р’льєх – місто, що вперше згадується в «Поклику Ктулху». Там поховано Ктулху, який спить.
27. Fra Tenebrous, p. 10.
28. Вищі Жерці Ескімосів, винищені християнськими місіонерами; Hinrich Rink,Danish Greenland: Its People and its Products (H. S. King, 1877; republished by General Books, 2009), p. 91.
29. Fra. Tenebrous, p. 10.
30. S. T. Joshi.
31. Ibid., p. 10.
32. H. P. Lovecraft, ‘The Call of Cthulhu’.
33. Fra. Tenebrous, p. 11.
34. Alex Owen, p. xvii.
35. Colin Wilson, Aleister Crowley: The Nature of The Beast (Northamptonshire, The Aquarian Press, 1987), p. 45.
36. Colin Wilson, ibid., p. 102.
37. Aleister Crowley, The Law is for All (Arizona: Falcon Press, 1985), p. 101.
38. Crowley, Liber CXCIV, ‘O.T.O. An Intimation with Reference to the Constitution of the Order’, paragraph 21, The Equinox, Vol. III, No. 1, 1919.
39. Crowley, Liber CXCIV, ibid., ‘concluding remarks’.
40. Kenneth Grant, Outside the Circles of Time (London: Frederick Muller Ltd., 1980), p. 294.
41. Інші з тих, хто проголосили себе спадкоємцями Кроулі, та створили власні ОТО чи Ложі, це, зокрема: військовий інженер Джек Парсонс, який помер в своїй лабораторії під час вибуху в 1952 р.; Карл Ґермер, німецький емігрант, який жив у Нью-Йорку та успадкував папери та речі Кроулі; а також, каліфорнієць на ім’я Ґрейді МакМьортрі, який отримав від Кроулі власну автономну Ложу в 1946, і був призначений самим Кроулі на посаду «Каліфа», або ж духовного представника. Francis King and Isabel Sutherland, The Rebirth of Magic (London: Corgi Books, 1982), pp. 182-184.
42. Michael Staley, ‘Typhona Ordo Templi Orientis: A Brief History’, 1986,http://user.cyberlink.ch/~koenig/dplanet/staley/staley1.htm (accessed on September 27, 2010).
43. Michael Staley, ‘Typhonian Ordo Templi Orientis: The OTO after Crowley’,http://user.cyberlink.ch/~koenig/dplanet/staley/staley2.htm (accessed on September 27, 2010).
44. Ґрант етимологічно виводить ім’я «Тіфон» від грецької форми єгипетського імені «Та-Урт», «Матір Сета». Kenneth Grant, Outside the Circles of Time, pp. 292-93.
45. Єлена Блаватська, засновниця Теософії, стверджувала, ніби «Книга Дзіан» існувала в астральних тибетських просторах, і стала основою для її фундаментальної праці «Таємна Доктрина» (Madras, The Theosophical Publishing House, 1978); first published 1888. Це спричинило відродження тенденції, згідно з якою окультисти проголошували свої твори вченням чи особливим наказом, отриманим від «Таємних» чи «Прихованих Вчителів»; одним з найяскравіших прикладів є твердження доктора Майкла Аквіно, колишнього співробітника американської розвідки, ніби він отримав «Книгу Просування Крізь Ніч» від єгипетського божества Сета, який наказав створити Храм Сета. Arthur Lyons, Satan Wants You: The Cult of Devil Worship in America (New York: The Mysterious Press, 1988), pp. 126-127.
46. МакҐреґор Мезерс, засновник «Ордену Золотого Світанку», Ellic Howe, The Magicians of the Golden Dawn: A Documentary History of a Magical Order 1887-1923(Northamptonshire: The Aquarian Press, 1985).
47. Алістер Кроулі називав себе пророком нового еону, через якого Айвас, посланець Богів, передав «Книгу Закону». Colin Wilson, Aleister Crowley: The Nature of the Beast (Northamptonshire: the Aquarian Press, 1987), pp. 71-72.
48. Kenneth Grant, Outside the Circles of Time, p. 167.
49. Ibid., p. 273.
50. Книга Буття 37:5-10 (Jacob’s dreams), Мт. 1: 20-24 (Сон Йосипа про народження Ісуса), Одкровення (Видіння Йоана), і т.д.
51. Одне з декількох заклять, відповідно до нумерологічних факторів.
52. Kenneth Grant, Images and Oracles of Austin Osman Spare (n.d. or publication details). Якось, широко відомий художник Спейр покинув суспільство, і став жити в бідності, присвятивши себе малюванню та описуванню своїх пекельних видінь, а також – магічним вправам, заснованим на «контролі сну», мастурбації, медитації на сіґіли, та самопридушенню завдяки так званій «позі смерті».
53. Kenneth Grant, Aleister Crowley and the Hidden God (New York: Samuel Weiser, 1974), p. 94.
54. Ibid., p. 94.
55. Kenneth Grant, Aleister Crowley and the Hidden God, op.cit., pp. 35-36.
56. Ibid., p. 36.
57. Kenneth Grant, The Magical Revival (London: Frederick Muller Ltd., 1972), pp. 115-116.
58. Ibid., p. 117.
59. Kenneth Grant, Cults of the Shadow (London: Frederick Muller Ltd., 1975), p. 165. Ґрант також стверджує, ніби Монастир Семи Променів – це «Зовнішній Двір Культу Чорної Змії» та «відгалуження ОТОА, Ordo Templi Orientis Antiqua (з лат. – Древній Орден Східного Храму, Древній ОТО)», телемічного ордену. Grant, ibid., p. 166.
60. Ibid., p. 166.
61. Ibid., pp. 186-187.
62. Ibid., p. 187.
63. Ibid., p. 189.
64. Чудовий приклад містить книга Ґранта «Outside the Circles of Time» (p. 290), де Шайтан ідентифікується в якості халдейської форми Сета, якому вклонялися Єзіди, сам же Кроулі, згідно з Ґрантом, визнається реінкарнацією пророка Єзіда, що відродив культ Шайтана/Сета. Шайтан також ототожнюється з Айвасом (згідно з нумерологією, вживаються написання Aiwass, Aiwaz, та інші), позаземним посланцем Богів, який вірогідно продиктував Кроулі «Liber al vel Legis» в якості біблії Нового Еону.
65. Для історичного огляду концепту зла та його репрезентації демонічними сутностями, див.: Paul Carus, The History of the Devil and the Idea of Evil – From the Earliest Times to the Present Day (Illinois: The Open Court Publishing Co., 1974).
66. Наприклад, анархіст Михаїл Бакунін писав: «Злий – це сатанинське повстання проти божественного авторитету, повстання, в якому ми бачимо родючий паросток будь-якої людської емансипації – революцію…» Mikhail Bakunin, God and the State (New York: Dover Publications, 1970), p. 112. Також див.  “Літанії до Сатани” Шарля Бодлєра зі збірки “Квіти Зла”.
67. ‘War of the Worlds’, 2005, director Steven Spielberg, starring Tom Cruise.
68. H. P. Lovecraft, ‘The Dunwich Horror’, Weird Tales, Vol. 13, no. 14, April 1929, pp. 481-508, Miskatonic University Press,http://www.yankeeclassic.com/miskatonic/library/stacks/literature/lovecraft/novellas/dunwich.htm(accessed September 29, 2010).
69. Phil Hine, ‘H. P. Lovecraft: Visionary of the Void’,http://www.scribd.com/doc/3054993/Chaos-Magick-Using-The-Cthulhu-Mythos-by-Phil-Hine (accessed on September 29, 2010).
70. The Esoteric Order of Dagon,http://www.esotericorderofdagon.org/eod%20additional%20information.html (accessed on September 29, 2010).
71. Arthur Lyons, Satan Wants You: The Cult of Devil Worship in America (New York; the Mysterious press, 1988), Chapter VIII, The Church of Satan, pp. 104-24.
72. Anton S. LaVey, The Satanic Bible (New York: Avon Books, 1969).
73. Anton S. LaVey, The Satanic Rituals (New York: Avon Books, 1972).
74. Michael A. Aquino, ‘The Metaphysics of Lovecraft’, The Satanic Rituals. My reference is: Michael A. Aquino, The Church of Satan (Temple of Set, 1989), Appendix 69: ‘The Metaphysics of Lovecraft’.
75. Ibid.
76. Genesis 6:4.
77. Michael A. Aquino, The Church of Satan, ‘Appendix 70: “The Ceremony of the Nine Angles”’.
78. Всі «сатанинські ритуали» закінчуються «прославлянням» певного демона чи божества, а також «знаком рогів».
79. Michael A. Aquino, The Church of Satan, ‘Appendix 71: “The Call of Cthulhu”’.
80. Michael A. Aquino, Nyctalops Magazine, No. 13, May 1977; reprinted in Aquino,The Church of Satan, Appendix 72: ‘Lovecraftian Ritual’.
81. Donald C. Laycock, The Complete Enochian Dictionary: A Dictionary of the Angelic Language as Revealed to Dr. John Dee and Edward Kelley (London: Askin Publishers, 1978). Я чув, як новозеландський окультист та письменник Пат Залєвський, коли він ворожив на Таро на базарі у Веллінґтоні, вільно говорив Енохіанською мовою; тож, я можу засвідчити дійсний вплив цієї мови на слух.
82. Aquino, The Church of Satan, Appendix 72.
83. Michael A. Aquino, ibid., Appendix 55: ‘Expedition to R’lyeh’, reprinted from The Cloven Hoof #6, July-August, 1972.
84. H. P. Lovecraft, ‘The Shadow Over Innsmouth’ (1936) http://www.yankeeclassic.com/miskatonic/library/stacks/literature/lovecraft/novellas/shadowin4.htm(accessed on September 29, 2010).
85. Obed Marsh, ‘An Introduction to the Esoteric Order of Dagon’ (Oregon: Yaddish Lodge, 2007), p. 3.
86. Esoteric Order of Dagon,http://www.esotericorderofdagon.org/eod%20additional%20information.html (accessed September 29, 2010).
87. Еон Телеми (Волі) Кроулі нумерологічно позначається як «Потік 93».
88. Obed Marsh, ‘An Introduction to the Esoteric Order of Dagon’ (Oregon: Yaddish Lodge, 2007), p. 2.
89. Ibid., p. 3.
90. Kenneth Grant, Outside the Circles of Time, p. 289.
91. Obed Marsh, p. 7.
92. Бразильський письменник, психотерапевт та астролог. Ecclesia Gnostica Catholica – це церковна галка ОТО.
93. Нема, відома також як Андахадна, проголосила Еон Маат в Огайо (1976 р.). Див: Kenneth Grant,Outside the Circles of Time, pp. 137-163. 94. Майкл Аквіно розірвав зв’язки з Церквою Сатани Лавея у 1975 р., та проголосив Еон Сета. Див.: Arthur Lyons, pp. 126-127.
95. H. P. Lovecraft, ‘The Hound’, Weird Tales, Vol. 3, No. 2, pp. 50-52, 78. http://www.yankeeclassic.com/miskatonic/library/stacks/literature/lovecraft/stories/hound.htm(accessed on September 29, 2010).
96. Ibid.
97. Г. Ф. Лавкрафт, «Історія Некрономікону» / Пер. з англ. О. О. Артамонова. Режим доступу: http://wp.me/P6jj2l-1m
98. Ibid.
99. Ibid.
100. Necronomicon (New York: Avon Books, 1980), vii.
101. Ibid., x.
102. Ibid., xix.
103. Ibid., xxxix.
104. Necronomicon, ‘The Urilia Text’, 183.
105. Брат Пазузу, з бородою з людських нутрощів.
106. Демон голоду та сарани.
107. За талмудичною традицією, Ліліт була першою дружиною Адама. Вона належить до класу шумерських демониць, «ліліту».
108. George Smith (Tr.) Chaldean Account of Genesis (Minneapolis: Wizards Book Shelf, 1977), pp. 91-99.
109. Peter H. Gilmore, ‘Necronomicon: some Facts about a Fiction’, Church of Satan,http://www.churchofsatan.com/Pages/FAQnecronomicon.html (accessed on September 29, 2010).
110. Ibid.
111. Anton S. LaVey, The Satanic Bible, ‘The Book of Belial’, pp. 137-134.

 

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.

Ориґінал: http://www.counter-currents.com/2012/08/the-influence-of-h-p-lovecraft-on-occultism/