Присвячую це есе Єлизаветі Лєвєнцовій,

Пані мого серця

 

Цар Соломон був правий, коли тяжко журився через нескінченну одноманітність життя. Нічого нового немає ніде, в тому числі й у мистецтві: всі теми для творчості вже безліч разів згадуються та обігруються наново; різниця між сучасним та, скажімо, палеолітичним мистецтвом полягає лише у формальному, але аж ніяк не в тематичному аспекті. Втім, мабуть, саме через цю обставину і викликають таки захват ті творіння рук людських, котрі відкривають в цьому, здавалося б, звичному світі нові аспекти, ніби дозволяючи прихованим метафізичним основам Усесвіту промовляти до нас. Чи не є творення прекрасного з цілковитої банальності певним мікрокосмічним аналогом творення ex nihilo, атрибутованого християнськими богословами Богу-Творцеві? Можливо, така жива й абсолютно сприйнятлива творчість – істинна гайдеґґерівська поезія – і є одним з найбільш певних шляхів до людського апофеозу. Яскравою та незабутньою фігурою серед дійсних Творців сучасності, безумовно, є Едмунд Шклярський, лідер культового гурту «Пікнік».

Часом, краса та метафізична істинність твору є настільки красномовними та ваблячими, що нікчемний та скнілий розум смиренно поступається місцем ірраціональному захвату. Так, прославлена та надзвичайно популярна пісня «Фіолетово-чорний» сьогодні вважається візитівкою гурту, однак, фанати ламають голови над її сенсом не перший рік – і не приходять до жодних хоча б трохи зв’язних висновків. Автор, Едмунд Шклярський, загадково сміється над питаннями в цьому ключі, інколи двояко погоджуючись зі здогадками допитливих людей, а інколи – зовсім утікаючи від відповіді.
Однак, чому б і не поламати голову над цим загадковим текстом? Маніфестаціоністська доктрина, якої я, будучи традиціоналістом, свято притримуюсь, розглядає весь без винятку фізичний світ у якості зовнішнього вираження, маніфестації, метафізичного світу. Справжній поет, розкриваючи в своїй творчості єство буття, все ж, користується символізмом, узятим зі світу маніфестацій, а тому, між поезією та її розумінням завжди опиняється фігура інтерпретатора.

Безглуздо питатися в автора щодо сенсу, закладеного в опублікованому творі – читач, слухач, глядач стають інтерпретаторами, суддями – фактично, новими творцями запропонованого їм сенсового поля. Безумовно, моя інтерпретація не претендує на загальнообов’язковий чи вичерпний характер – навпаки, це лише один з дрібних бликів, побачених мною на поверхні нескінченного сенсового простору чудової пісні пана Шклярського. Скільки ще таких бликів можуть побачити інші люди – питання риторичне. Однак, загалом, найефемерніші предмети є найпрекраснішими та найціннішими: в цьому полягає суть японських хайку, які фіксують окремі миті, «окремі сенсові блики», зауважені раптово. Запропоноване есе лише формально становить собою розгорнутий текст, але сутнісно це таке саме цілісне хайку, що описує мої відчуття, пов’язані з «Фіолетово-чорним».

Почнімо, власне, з того, що центральним мотивом пісні є апеляція до візуальних образів: починаючи від «кольорової» назви, і завершуючи найдрібнішими деталями, якім атрибутовано якраз візуальні характеристики – все це дозволяє слухачеві фактично стати глядачем. Перше слово пісні – «Видно» – вже є занадто красномовним, аби в доведенні цієї тези існувала ще якась потреба. Однак, це твердження набуває більшої сили та сенсу, якщо звернути увагу на головних діючих осіб пісні. Їх усього чотири: «Я» (або ж «Фіолетово-Чорний»), «Ти», «Він» (або ж «Диявол») та Сонце. Окрім «Я», «Ти» та «Він» також мають візуальні характеристики. Розгляньмо цих чотирьох в контексті загальної символічної системи.

“Видно, дьявол тебя целовал
В кpасный pот, тихо плавясь от зноя.
И лица беспокойный овал
Гладил баpхатной тёмной pукою

Если можешь, беги, pассекая кpуги,
Только чувствуй себя обpеченной.
Стоит солнцу зайти, вот и я
Стану вмиг фиолетово-чеpным.

Да, сегодня позволено все,
Что кpушишь в себе так увлеченно.
Видишь, я над тобою кpужу.
Это я – фиолетово-чеpный.

Hет, не хватит еще и еще;
Hет, не хватит, ведь было такое;
Он лица беспокойный овал
Гладил баpхатной темной…”**

Опозиція «Я» та «Його», або ж «фіолетово-чорного» та «Диявола» є очевидною. Диявол перебуває в світлі сонця – саме тому він плавиться від спеки, саме тому він пестить тремтливе лице, знов-таки, осяяне сонцем (оскільки в нічній пітьмі немає візуального неспокою), саме тому Диявол цілує червоний (кольоровий) рот – цю деталь текст демонструє з особливою очевидністю. На відміну від Диявола, що перебуває в світлі, «Я» набуває свою головну характеристику, свою самість – «фіолетово-чорний» колір – коли сонце заходить.

Присутність «Диявола» чи «Я», таким чином, визначається виключно позицієб сонця стосовно «Ти». Однак, рядки «Якщо можеш, біжи, розсікаючи кола, // Та відчувай себе приреченою» наводять лише на одну думку: «Ти» – це Земля. Дійсно, лише Земля приречена на постійні сходи та заходи сонця, незважаючи на власне постійне, але одноманітне, кружляння («Ні, не вистачить ще й ще; ні, не стане, бо ж було й таке»). В такому випадку, «Я», що кружляє над «Землую, та стає фіолетово-чорним після заходу сонця – це вище телуричне начало – це Небеса, єдиний у Всесвіті Бог, рівноцінний Землі, вищому хтонічному началу. Значення згадки про Диявола стає цілком зрозумілим: у християнському символізмі Диявол називається «князем, що панує в повітрі» – саме ж слово Διαβολος перекладається з давньогрецької як «розз’єднувач». Коли в небесах знаходиться сонце, воно осяює (фактично субстантивує) повітря, яке відокремлює Небеса від Землі – самі ж Небеса втрачають свій автентичний фіолетово-чорний колір, набуваючи ситуативних світлих відтінків. Небеса є автентичними лише після заходу Сонця, і, оскільки повітряна твердь втрачає свою кольорову (та світлову) наповненість, Небеса та Земля фактично возз’єднуються щоночі, знову розлучаючись на світанку. Так, чотири головних діючих особи пісні фактично становлять структуру світобудови: «Ти» – Земля, «Диявол» – повітряна твердь, «Я» – Небеса, та «Сонце» – джерело фізичного світла. Небеса завжди єдині, вони суцільною сферою охоплюють Землю, однак, завжди лише частина Небес є істинною, «фіолетово-чорною», в противагу до тих просторів, де тієї чи іншої миті панує осяяний сонячним світлом Диявол з його метафізичною темною рукою. Осяяна світлом сонцяземна поверхня – це і є тремтливий овал «Твого» лиця – фігуральне «Лице Землі». Так, ми підійшли до розуміння фрази, напівжартівливо кинутої якось в інтерв’ю Едмундом Шклярським: мовляв, пісня «Фіолетово-чорний» всього-навсього про кохання.

Дійсно, лише кохання і є темою цього твору. Але, це кохання, виражене на прикладі найглибинніших принципів – Землі та Небес, вищої фемінності та вищої маскулінності. Едмунд Шклярський співає про пару, котра на рівні сакрального символізму являє собою прообраз будь-якої – і смертної, і безсмертної – пари. Побачити в Землі та Небесах божественних захоханих були здатні лише представники цивілізацій, що чули голос Буття та бачили танцюючих богинь серед скель та лісів. Однак, майже за дві тисячі років після смерті Великого Пана, новий Поет, наділений чистотою серця античного елліна, знову складає вірші про одухотворений, живий світ богів. Ця Пісня Пісень Царя Едмунда, цей Руський гімн вічному коханню, ніби знов повертається до не здатної здевальвуватися теми творів світового мистецтва. І правий був Цар Соломон, котрий був автором не лише марних нарікань Проповідника, але й безсмертних рядків, присвячених Суламіфі, яка постійно, без жодної втоми, біжить за своїм вислизаючим божественним Коханим.

Іноді людський світ втомлює своєю одноманітністю, однак, є теми, які мають невичерпну сенсову глибину, нескінченний творчий потенціал. Недарма ж-бо орфіки вважали, що найбільш древнім та могутнім богом, творцем всіх смертних та безсмертних, є невичерпне продуктивне кохання, Блискучий Ерос. Саме Ерос і ховається за яскравими візуальними образами пісні – ніби ледве помітний блик на водній поверхні вночі, коли японські та руські Поети складають вірші під фіолетово-чорними Небесами.

_______________________________________
* Пер. з російської мови за виданням: Артамонов А. “Фиолетово-Чёрный: Песнь Песней Царя Эдмунда” // Оккультно-религиоведческий общественный журнал Апокриф, №96, с. 203-206.
** Смисловий переклад з російської: “Видно, диявол тебе цілував // В червоний рот, тихо плавлячись від спеки. // І лиця неспокійний овал // Пестив оксамитовою темною рукою. // Якщо можеш, біжи, розсікаючи кола, // Та відчувай себе приреченою. // Варто лише сонцю зайти, ось і я // Миттю стану фіолетово-чорним. // Ні, не вистачить ще й ще; ні, не стане, бо ж було й таке; він лиця тремтливий овал // Пестив оксамитовою темною…”