“Надзвичайно важливо для людини знати, як належним чином посісти своє місце у світі, та правильно зрозуміти, якою слід бути, щоб бути людиною”

(І. Кант).

          Дивовижним чином можуть часом двоє незнайомців розмірковувати на самоті про одні й ті самі речі, вишукуючи різні шляхи до істини, відповідно до відмінностей у поглядах на світ та на самих себе. Так, у XVIII сторіччі намагалися розв’язати стару загадку фіванської Сфінги німець Іммануїл Кант та українець Григорій Сковорода. Що таке людина? Яким є ї місце в цьому світі? Колись, геніальна здогадка Едіпа врятувала ціле місто, втім, неправильна відповідь на це вічне питання і донині може коштувати багатьох життів, що яскраво ілюструють коричневий та червоний різновиди приниженої, але не знищеної ще й досі політичної чуми — хвороби, що не так давно підкорила майже увесь цивілізований світ. Дійсно, від бажання влаштувати щасливе суспільство до побудови тоталітарної тюрми лише один невеличкий, ледве помітний крок. Ще на початку революційних зрушень в Російській Імперії поет та мислитель Андрей Бєлий у романі “Петербург” підкреслив опозицію між Кантом та Сковородою, перший з яких вабить інфантильних революціонерів, не здатних визнати власну ідентичність та схильних вклонятися авторитету всезагального та суспільно корисного блага, якого необхідно досягти ціною будь-яких жертв, тоді як другий визнає кожну людину неповторною та здатною досягти свободи через усвідомлення власного — не спільного — призначення. Як тут не згадати статтю Славоя Жіжека “Кант та Сад — ідеальна пара”, в якій філософ пропонує образ маркіза де Сада у вигляді екзальтованого кантіанця, що відважився реалізувати ідеї свого великого вчителя з Кенігсбергу до кінця? Тож, чи дійсно великого Канта можна вважати батьком тоталітаризму?

          Етичні праці Імануїла Канта сьогодні дуже важко читати, зберігаючи тверезий погляд на їхній зміст, оскільки більшість читачів вже мають сформовані суспільством погляди на Канта як на мудреця і якогось земного бога філософів, чия, скажімо, інтелектуальна чесність, або пунктуальність, або майже будь-яка інша характеристика слугує для оспівування в нескінченних дифірамбах. Доброчесність, моральні імперативи, ставлення до людини як до цілі — це з року в рік оспівується майже кожним викладачем філософії настільки впевнено та натхненно, що студенти не можуть не вірити. Врешті, коли читач бере в руки Канта, він вже не може відрізнити живого мислителя від колективно створеного нерухомого ідола. Якщо спробувати звільнитися від віри в Кантову “філософську святість”, то можна побачити його зовсім інакшим чином. Наприклад, відома “Метафізика моралі” може в якомусь сенсі позмагатися з найбільш страхітливими оповіданнями Говарда Лавкрафта. Якщо в Лавкрафта часто буває, що під обличчям колись живої та знайомої людини ховається чудовисько, що знищило її та відібрало в неї обличчя (“Життя Чарльза Декстера Варда” та “Той, що шепоче у пітьмі” найвиразніше показують цю тему), то в Канта кожна людина має поєднати в собі як жертву, так і чудовисько. Постійні заклики до підкорення всезагальному закону (як шкода, що Кант не встиг прочитати блискучий памфлет Г. Гегеля “Хто мислить абстрактно”), до життя згідно з пустими та безбарвними принципами, до розуміння світу і самого себе через призму вічних та незмінних обов’язків (навіть обов’язків людини перед самою собою!) – що це, якщо не перетворення Всесвіту в гнилу тюрму, з якої немає виходу? Кант міг би канонізувати античних мучеників — Сізіфа, що постійно котить свій камень, та Данаїд, що вічно наповнюють бездонний піфос — звісно, якби Сізіф та Данаїди довели б йому моральність таких дій. В “Метафізиці моралі” Кант зазначає: “Свобідна воля та воля, підкорена моральним законам — це одне й те саме”. Чудово, але звідки беруться ці моральні закони? Кожна людина творить їх, ґрунтуючись на загальновідомому категоричному імперативі Канта. Один з персонажів “Фауста” Й. В. Гете — доктор Вагнер — створив гомункула, істоту з безмежними знаннями про Всесвіт. Якби гомункул якимось чином вбив свого творця для того, щоб замінити його в суспільстві, прикидатися Вагнером, будучи при цьому штучною істотою, химерним породженням своєї жертви — це могло б нагадати людину, що живе “за Кантом”. Дійсно, Кант, протиставляючи царство природи (необхідності та зумовленості причинно-наслідковими зв’язками) царству свободи (зумовленості моральними імперативами), ніби закликає кожного до створення такого “гомункула” у власному розумі. Просвітник-Кант ненавидить природу; зовсім інша справа — світ химер людського мислення. Так, в стародавні часи, людина, замість того, щоб вклонятися величній та недосяжній блискавці, вирізала собі з дерева “Перунів” та переводила сили природи у зрозумілі для розуму образи. “Перуни” — це чудова можливість для розвитку сакрального різьблярства, як творення моральних законів допомагає тренувати розум, але хіба кантівська людина розуміє своє місце в цьому світі? Вклоніння штучним богам, ідолам, примарам — не має значення, матеріальні вони чи ідеальні — лише віддаляє людину від свого єства. Відома безліч анекдотів про монотонність та незмінність режиму Кантового дня. Але в такій незмінності немає нічого дивного, коли мова йде про людину, що сама створила зі свого життя порочне коло, змію, що вічно гризе свій хвіст.

          Григорій Сковорода хвіст не гризе: “Кинь Копернікові сфери, В серця свого глянь печери!”, – закликає мислитель; і наскільки більш виваженим та мудрим здається ця порада, особливо на фоні філософії Канта. “Зоряне небо”, як символ царства природи та астрологічних причин земних наслідків, Кант протиставляє “моральному закону”, що знаходиться всередині людини. Незважаючи на схожість образів, ці двоє сучасників, німець та українець, говорять про зовсім різні речі: Кант хоче замінити природу розумом, Сковорода замість наукового осмислення світу звертається якраз до найбільш таємничої та водночас близької для людини частини природи — до серця. В цьому і полягає різниця між мудрим подорожнім, що навчав народ, спілкуючися з ним його ж мовою, та кенігсберзьким професором, просвітником та вченим, що ніколи не покидав свого міста та писав складні трактати, зрозумілі лише іншим вченим. Так, немає сумнівів: Кант дуже розумна людина, він великий мислитель, чий внесок в розвиток світової науки та культури важко переоцінити. Втім, мудрим він не був, і, в своєму прагненні досягти постійності та певності, Кант перетворив себе в штучного “Перуна”, в ідола, якому вклоняються і досі, не розуміючи, що справжнє життя — це постійний рух, це постійне палання сердечного вогню, і лише через усвідомлення цього людина може знайти та зайняти власне місце у живому та рухливому світі, щоб досягти найвищої цілі кожного — радості.

(За рішенням конкурсної комісії Національного Університету “Острозька Академія”, даній роботі було присуджено І місце в конкурсі студентського філософського есе з нагоди відзначення Всесвітнього дня філософії за регламентом ЮНЕСКО – 2014 р.).