Ориґінальна назва – Аль Азіф; «азіф» – слово, що використовується арабами для відтворення нічних звуків (їх видають комахи), що вважаються виттям демонів. Працю створено Абдулом Альхазредом, божевільним поетом з Сани (Ємен), чия творчість імовірно припадала на часи династії Омейядів (біля 700 р. н.е.). Він відвідав руїни Вавілону, підземні сховки Мемфісу, та провів десять років на самоті у великій південній пустелі Аравії – Роба-ель-Халі («Порожній простір») древніх, або ж Дехна («Червона») сучасних арабів – де, як вважається, перебувають злі духи-вартові та чудовиська смерті. Ті, що стверджують, ніби перейшли цю пустелю, розповідають про дивовижні та неймовірні явища, пов’язані з нею. В останні роки свого життя, Альхазред жив у Дамаску, де й написав Некрономікон (Аль Азіф); стосовно його смерті чи зникнення (738 р. н.е.) розповідають багато жахливих та суперечливих речей; Ібн Халікан (біограф ХІІ ст.) зазначає, що його схопило невидиме чудовисько посеред білого дня, і зжерло на очах в багатьох застиглих від жаху людей. Багато кажуть і щодо його божевілля. Він стверджував, ніби бачив казковий Ірем (Місто Колон) і знайшов під руїнами певного безіменного покинутого міста шокуючі аннали та таємниці раси, старшої за людство. Він індиферентно ставився до Ісламу, вклоняючись невідомим сутностям, яких він називав Йоґ-Сототом та Ктулху.

В 950 р. н.е. Азіф, що посідав досить значне місце в таємних роздумах тогочасних філософів, перекладається грецькою мовою Феодором Філєтом Константинопольським під назвою Некрономікон. Протягом століття текст підштовхував експериментаторів до жахливих проб, допоки це не було припинено спаленням перекладу за наказом патріарха Михаїла. Після того існують лише приховані згадки, але в 1228 р. Оляус Вормій робить середньовічний латинський переклад, і цей текст двічі друкується – спочатку в ХV ст. ґотичним шрифтом (вочевидь, в Німеччині), а також – у ХVІІ (ймовірно, в Іспанії) – обидва видання зроблено без ідентифікаційних знаків, тож, дізнатися час та місце публікацій можна лише завдяки дослідженню особливостей конкретних друкарень. Латинський та грецький варіанти були заборонені Папою Григорієм ІХ у 1232, одразу ж після появи латинського перекладу, що викликав нову хвилю зацікавлення текстом. Арабський ориґінал було втрачено в часи Вормія, як він зазначає в передмові; також, зникають сліди грецької копії – надрукованої в Італії між 1500 та 1550 – з 1692 р., коли в одного жителя Салему згоріла домашня бібліотека. Англійський переклад доктора Ді ніколи не друкувався, і існує лише у вигляді фраґментарних списків з ориґінального манускрипту. Що ж стосовно відомих латинських екземплярів, то один з них (ХV ст.) знаходиться в сховищі Британського Музею, а інший (ХVІІ ст.) в Bibliothèque Nationale в Парижі. Також, видання ХVІІ ст. наявні в Бібліотеках Віденера (Гарвард), Міскатонікського Університету (Аркхем) та Університету Буенос-Айресу. Імовірно, багато копій існують таємно, і чутки наполегливо стверджують, ніби один з екземплярів ХV ст. становить частину колекції одного відомого американського мільйонера. Дещо менш вірогідними є чутки стосовно грецького видання ХVІ ст., що нібито належить салемській родині Пікманів; втім, навіть якщо книга дійсно їм належала, вона пропала разом з художником Р. А. Пікманом, що зник на початку 1926 р. Книга є жорстко забороненою владами більшості держав світу, а також усіма церковними структурами. Її читання призводить до жахливих наслідків. Побутує думка, що саме з чуток про цю книжку (відому відносно небагатьом особам з загалу), Р. В. Чамберс запозичив ідею свого раннього твору Король у Жовтому.

Хронологія:

Аль-Азіф написано прибл. У 730 р. н.е. в Дамаску Абдулом Альхазредом.
Пер. грецькою в 950 р. н.е. під назвою Некрономікон Феодором Філєтом.
Спалення Патріархом Михаїлом в 1050 р. (грецького тексту). Зникнення арабського тексту.
Оляус переклав з гр. на лат. У 1228 р.
1232 р. – Латинський (та гр.) екземпляри забор. Папою Григорієм ІХ.
ХV ст. – видання ґотичним шрифтом (Німеччина).
ХVІ ст. – гр. текст видано в Італії.
ХVІІ ст. – іспанський передрук латинського тексту.

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.